Луїза підняла голову. Її очі були червоні, обличчя — руїна, а на голові виднілися порізи, безсумнівно, через те, що вона голила її покрученими артритом руками, ледь жива від утоми. Якби вона отак зірвалася іншим разом, Робін би скоріше пожаліла її, ніж дратувалася, але в цю мить вона хотіла тільки одного — уникнути зайвої уваги чи покарання, а найменше прагнула знову почути, що вона до чогось підбурює іншого члена церкви.
— Кажи, що робити, — сердито повторила вона.
— Он там підгузки, — прошепотіла Луїза зі сльозами на очах, показуючи на одну з коробок, — а отам серветки. Їжі він не потребуватиме… давай йому воду в непроливній чашці. — Вона показала на підвіконня. — Газети не прибирай… він інколи блює. Ще іноді… в нього бувають судоми. Дивися, щоб не бився об ґратки. Навпроти є туалет, якщо тобі буде треба.
Луїза важко підвелася і на мить затрималася над присмертною дитиною. На подив Робін, вона піднесла пальці до губ, поцілувала їх, а тоді м’яко торкнулася чола Джейкоба. А потім мовчки вийшла.
Робін, не зводячи очей із Джейкоба, підійшла до твердого дерев’яного стільця, з якого встала Луїза, й опустилася на нього.
Хлопчик очевидно помирав. Це було найжахливіше, що Робін бачила на Чапмен-Фарм, і вона не розуміла, чому саме сьогодні їй було доручено піклуватися про нього. Нащо давати таке завдання людині, яка збрехала, порушила церковні правила, зізналася, що сумнівається у своїй відданості церкви?
Хоч яка виснажена була Робін, вона підозрювала, що знає відповідь. Її вирішили зробити спільницею у долі Джейкоба. Мабуть, Вейси десь у глибині душі розуміли, що зовнішній світ вважає такі дії злочинними — сховати дитину, морити її голодом, відмовляти в лікуванні, за винятком «духовної роботи». Людей, які наглядали за його конанням і не звернулися по допомогу, відповідні органи за межами Чапмен-Фарм визнають винними, якщо колись про це дізнаються. Перебуванням у цій кімнаті й неможливістю звернутися по допомогу для дитини Робін прирікала на зацитькування самої себе. Хлопчик може навіть померти, поки вона буде поруч, і тоді Вейси матимуть вічний компромат на неї. Скажуть, що винна вона, і байдуже, як воно насправді.
Тихесенько й абсолютно несвідомо Робін почала нашіптувати:
— Lokah Samastah Sukhino Bhavantu… Lokah Samastah Sukhino Bhavantu…
Доклавши велике зусилля, вона обірвала себе.
«Я не повинна збожеволіти. Я не повинна збожеволіти».
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Знаючи, що вдень залишатися біля Чапмен-Фарм не можна, бо машину зафіксують камери, і певний, що до ночі Робін не зможе дістатися до периметра, Страйк заселився в гостьовий будиночок «Фелбріґґ-Лоджу», єдиного готелю на кілька кілометрів у цій місцевості. Він планував пару годин поспати, але, звичний засинати де завгодно, хоч на підлозі, цього разу відчував таку напругу, що не зміг розслабитися навіть на чудовому ліжку Здавалося диким отак лежати в затишній милій кімнаті з кремовими шпалерами в листяних орнаментах, тартановими фіранками, купою подушок і керамічним оленем на коминковій полиці, коли в його думках панувала тривога.
Він був радісно пообіцяв Робін, що «зайде» і забере її, якщо довго не матиме звісток від неї, але відсутність пластикового каменя лякала: це означало, що в ній могли впізнати приватного детектива і тепер взяли в заручники. Діставши телефон, Страйк подивився супутникові знімки Чапмен-Фарм. Будівель там було багацько, і Страйк ладен був закластися, що частина має підвали чи приховані кімнати.
Звісно, можна звернутися до поліції, але Робін добровільно вступила до церкви, і доведеться проскочити через чимало бюрократичних обручів, щоб переконати їх в необхідності дати ордер. Не забув Страйк і про центр у Бірмінґемі та Ґлазґо, куди могли перевезти його партнерку. Що, як вона стане другою Дейрдре Догерті, яка пропала без сліду, а церква заявлятиме, що вона просто пішла від них?
Його мобільний задзвонив: Барклей.
— Є новини?
— Цієї ночі вона знову не з’явилася.
— Дідько, — сказав Барклей. — Який план?
— Спробую ще раз сьогодні, але якщо вона так і не з’явиться, я дзвоню в поліцію.
— Авжеж, — мовив Барклей, — саме час.
Коли він поклав слухавку, Страйк трохи полежав у ліжку, доводячи собі, що треба спати, поки є нагода, але за двадцять хвилин здався. У кімнаті був чайник, тож він зробив собі чашку чаю і став перед вікном, за яким було видно дерев’яний чан, який додавався до будиночка.
Знову задзвонив мобільний: Шпеник.
— Що нового?
— Ти мені п’ятисотку винен.
— Дізнався щось про дзвінок Рейні?
— Ага. Дзвонили з номера, який починається на 01263. Жінка сконтачилася з тюрмою, назвалася його дружиною, сказала, шо воно терміново…
— Це точно була жінка? — спитав Страйк, записуючи номер.
— Свин каже, шо на голос жінка. Їй погодили час дзвінка. Казала, шо не вдома, дзвонить від подружки, не хоче, шоб Рейні мав подружчин телефон. Це все, шо я взнав.
— Зрозумів, п’ять сотень твої. Дяка.
