Несподіване повернення на волю було надто великою подією, яку Робін не мала сили осягнути за кілька секунд. Раз у раз її доганяли хвилі паніки: вона думала про те, що діється на Чапмен-Фарм, і чи скоро Джонатан Вейс дізнається про її зникнення. Майже не піддавалося уяві те, що його юрисдикція не розповсюджується на цю вузьку темну дорогу з деревами обабіч і навіть на салон машини. Поруч сидів Страйк, великий, відчутний на дотик, реальний, і тільки тепер Робін подумала про те, що б сталося з нею, якби він не чекав на неї за парканом — попри ту її цілковиту впевненість, що він таки чекає.
— Приїхали, — сказав Страйк за п’ять хвилин, заїхавши на темну стоянку.
Він заглушив двигун, а Робін розстебнула пасок безпеки, піднялася над сидінням, обійняла його, тицьнулася обличчям у плече і розридалася.
— Дякую!
— Та за що, — озвався Страйк, теж її обіймаючи й звертаючись до її маківки. — Це моя бісова робота… ти на волі, — додав він, — тепер усе добре…
— Знаю, — схлипнула Робін. — Вибач… вибач…
Це було дуже незручне положення для обіймів, надто для Страйка, який паску безпеки не розстебнув, але ще кілька хвилин вони трималися одне за одного. Страйка гладив Робін по спині, а вона вчепилася в нього й час до часу вибачалася, заливаючи сльозами комір. Коли він торкнувся губами її волосся, Робін не сахнулася, а тільки міцніше притиснулася.
— Все гаразд, — повторював Страйк. — Все добре.
— Ти не уявляєш, — схлипувала Робін, — ти просто не уявляєш…
— Потім усе розповіси, — сказав Страйк. — У нас повно часу.
Він не хотів відпускати її, але в армії вже мав справу з травмованими людьми — власне, сам був одним із цим людей, коли машина, в якій він їхав, злетіла в повітря й забрала половину його ноги — і знав, що не можна розпитувати про пережите одразу після, а треба дати людині фізичний комфорт і підтримку. А отже, розповіді мали зачекати. Вони пройшли через газон до будиночка, одного з трьох у ряду. Страйк обіймав Робін за плечі. Коли він відімкнув двері й відступив, щоб впустити її всередину, Робін переступила через поріг і не повірила своїм очам, побачивши велике ліжко, купу подушок (забагато, на думку Страйка), чайник на комоді, телевізор у кутку. Кімната повнилася захмарною розкішшю: приготувати собі гарячий напій, подивитися новини, самій вирішувати, коли вмикати й вимикати світло…
Робін розвернулася до свого партнера, який саме зачинив двері. — Страйку, — сказала вона, — ти так схуд!
— Це я, бляха, схуд?!
— Як гадаєш, мені можна щось поїсти? — несміливо спитала Робін, ніби то була якась екстравагантна захцянка.
— Так, звісно, — відповів Страйк, ідучи до телефону. — Що ти хочеш?
— Що завгодно, — відповіла Робін. — Бутерброд… байдуже.
Поки він набирав готель, Робін кружляла кімнатою, намагаючись переконати себе, що вона й справді тут, торкаючись усіх поверхонь, розглядаючи листяний візерунок на шпалерах і керамічного оленя. А тоді помітила чан за вікном, чорну поночі воду, в якій відбивалися дерева, і перед очима знову постала безока дитина, що піднімається з глибин хрещального басейну. Страйк, який стежив за нею, побачив, як Робін скривилася і відвернулася.
— Вечерю вже несуть, — сказав він, поклавши слухавку. — Біля чайника є печиво.
Він запнув занавіски, а Робін тим часом схопила два загорнутих у пластик печивка й розірвала упаковки. Вмить усе з’ївши, вона сказала:
— Мені треба подзвонити в поліцію.
Як Страйк і очікував, напряму з відділком зв’язатися не вийшло. Поки Робін на краю ліжка пояснювала оператору причину дзвінка й описувала стан і місце перебування хлопчика на ім’я Джейкоб, Страйк написав на папірці: «Ми тут: Фелбріґґ-Лодж, гостьовий будиночок Ожиновий», і передав їй. Робін з готовністю зачитала свою адресу. Поки вона розмовляла, Страйк написав Мідж, Барклею, Шаху та Пат.
Зі мною. З нею все добре.
Останнє речення здалося Страйку не надто правдивим — хіба що в найширшому сенсі відсутності важких фізичних травм.
— Вони пришлють сюди когось поговорити зі мною, — нарешті сказала Робін Страйкові, поклавши слухавку. — Кажуть, протягом години.
— Матимеш час поїсти, — відповів Страйк. — Я саме писав усім, що ти на волі, поки вони не повсиралися від тривоги.
Робін знову розплакалася.
— Вибач, — вкотре за сьогодні видихнула вона.
— Хто тебе вдарив? — спитав Страйк, показуючи на фіолетово-жовті синці на лівому боці її обличчя.
— Що? — перепитала Робін, намагаючись перепинити потік сліз. — А… Вілл Еденсор.
— Що?!
— Я сказала йому, що його мати померла, — з жахом відповіла Робін. — Дарма… чи… не знаю, може, і не дарма… Я намагалася достукатися до нього… кілька днів тому… там було або це, або секс із ним… вибач, — повторила вона, — стільки всього сталося зі останні кілька днів…
Вона ахнула.
— Страйку, я так співчуваю щодо Шарлотти.
— Звідки ти в біса це дізналася? — ошелешено спитав Страйк.
— Побачила вдень у старій газеті… це так жахливо…
— Сталося як сталося, — відповів Страйк, якому наразі значно більше за Шарлотту була цікава Робін. Його мобільний за-дзижчав.
