З норфолкської поліції приїхало двоє чоловіків: старший, лисуватий і огрядний, і молодший, худорлявий і сторожкий. Майже півтори години вони слухали свідчення Робін. Страйк розумів, що вони хочуть якнайповніше зрозуміти суть звинувачень з її боку, адже початок такого розслідування передбачав, що треба буде отримати ордер на вхід до території, яка належить заможній і дуже схильній до сутяжництва організації. І все ж — хай навіть за подібних обставин він сам діяв би так само — повільні скрупульозні розпитування і ретельне з’ясування всіх дрібниць дратували його.
— Так, на верхньому поверсі, — втретє повторила Робін. — У кінці коридору.
— А яке в Джейкоба прізвище?
— Має бути або Вейс, або Бірбрайт… даруйте, Пірбрайт, — відповіла Робін, якій важко було не засинати. — Не знаю, котре саме… це прізвища його батьків.
Страйк бачив, як чоловіки поглядають то на її подертий спортивний костюм із логотипом УГЦ, то на синці на обличчі. Безперечно, її історія здалася їм дивною: Робін сказала, що її ударили по обличчю, але звинувачень з цього приводу вона не висуває, відмахнулася від питань про поранене коліно і тільки наполягала, що вони мають врятувати дитину, яка вмирає у кімнатці під дахом за дверима з різьбленими драконами. Підозріливо поглядали поліціянти і на Страйка: чи не цей міцний чолов’яга, що мовчки спостерігає за інтерв’ю, наставив їй синців? Коли Робін пояснила, що вона приватна розслідувачка з детективної агенції Страйка та Еллакотт у Лондоні, це сприйняли якщо не відверто підозріливо, то дуже стримано: складалося враження, що все це вимагає перевірки, та й речі, прийнятні для столиці, у Норфолку на віру ніхто не прийме.
Зрештою поліціянти вирішила, що сьогодні більше нічого не доб’ються, і пішли. Провівши їх до стоянки, Страйк повернувся до кімнати і побачив, що Робін їсть облишений раніше сендвіч.
— Послухай, — сказав Страйк, — вільних кімнат більше немає. Ти лягай на ліжку, а я зсуну стільці чи що…
— Та ну, — відповіла Робін. — Я з Раяном, ти з цією… як її… Жужу…
— Твоя правда, — погодився Страйк.
— Тож можемо обоє спати в ліжку, — сказала Робін.
— Мерфі в Іспанії, — повідомив Страйк, трохи обурений тим, що доводиться його згадувати.
— Я знаю, — відповіла Робін. — Він про це написав в останньому… — Вона позіхнула —…листі…
Доївши сендвіч, Робін спитала:
— У тебе немає чогось, в чому я могла б спати?
— Є футболка, — відповів Страйк, витягаючи її з баула.
— Дякую… дуже хочу в душ…
Робін підвелася і пішла до ванної кімнати, прихопивши футболку Страйка.
Він знову сів у крісло, з якого слухав розмову Робін з поліцією, охоплений суперечливими емоціями. Поївши, подрімавши і поговоривши з поліцією, Робін ніби трохи прийшла до тями, і це було добре, та все ж Страйк не міг не думати про те, що стороння людина могла б вирішити, що він користується ситуацією, якби він і справді ліг із Робін в одне ліжко. Мерфі цьому б точно не зрадів — хоч не сказати, що у плани Страйка входило радувати Мерфі.
Шум води у ванній збудив думки, які Страйку не можна було плекати. Знову підвівшись, він зібрав посуд і столове начиння Робін, гучно ними брязкаючи, склав на тацю і виніс за двері, щоб персонал забрав. Потім Страйк без жодної потреби перебрав свої речі, поставив заряджатися телефон, повісив куртку, постукавши при цьому вішаками: ніхто тепер не скаже, що він сидів у кріслі, слухав душ і уявляв свою ділову партнерку голою.
Робін тим часом намилювала стерті коліна, вдихаючи незнайомий запах гелю для душу й починаючи усвідомлювати, що вона справді вирвалася з Чапмен-Фарм. Розмова з поліцією була втомлива, але ніби заземлила її. Стоячи під гарячою водою й тішачись приватності, дверям із замком і присутності Страйка за ними, вона подумала, що пережила ще не найгірше: адже вона не дитина, нездатна втекти, без друзів і в повній владі режиму, що панує на Чапмен-Фарм. Попри утому тіла вона знову відчувала нервову бадьорість.
Насухо витершись, вона вичавила трохи Страйкової пасти, якомога краще почистила зуби краєм рушника і надягнула його футболку, яка для неї була приблизно як мінісукня. А тоді, шкодуючи, що не можна їх спалити просто зараз, віднесла кофту і штани з логотипом УГЦ до кімнати, поклала на крісло і, не помічаючи, що Страйк старається на неї не дивитися, лягла в ліжко. Склянка бренді, яку він їй замовив, досі була на столику. Робін потягнулася по неї і зробила ще один великий ковток: смак бренді неприємно контрастував із зубною пастою, але їй подобалося, як від нього пече в горлі.
— Як ти? — спитав Страйк.
— Нормально, — відповіла Робін, сідаючи і спираючись на подушки. — Боже, як… як добре бути на волі.
— Радий це чути, — сердечно відповів Страйк, так само не дивлячись на неї.
— Вони жахливі, — сказала Робін, хильнувши ще бренді, — просто справжнє зло. Я думала, що знаю… ми всяке бачили, але УГЦ — це щось інше.
Страйк відчував, що вона хоче поговорити, але боявся знову підштовхнути її до розбитого стану, в якому Робін перебувала до приїзду поліції.
