— Знаю, — відповів Страйк, викреслюючи зі списку пункт «Паттерсон», — але тим важливіше відправити до клініки жінку… це повинна бути жінка, — Навабі обмовилася, що клієнтура там складається з жінок на дев’яносто відсотків. Не думаю, що ти підійдеш, Мідж, — додав Страйк, бо підрядниця вже розтулила рота, — нам треба хтось…
— Я себе і не пропоную, — відказала Мідж. — Хотіла сказати, що ми взагалі-то маємо ідеальну кандидатку.
— Робін не може, вона вже…
— Страйку, та я знаю, я ж не довбана ідіотка. Таша!
— Таша, — повторив Страйк.
— Таша. Вона ж саме потрібного типажу, хіба ні? Актриса, має гроші. Наразі її п’єсу вже не ставлять. Вона нам допоможе, це не питання. Вона страшенно вдячна за…
— Тобто ти з нею спілкуєшся, так? — спитав Страйк.
Барклей та Робін взяли кожен свою каву і синхронно почали її пити.
— Так, — відповіла Мідж. — Вона більше не клієнтка. Тобто це не проблема. Так?
Страйк перехопив погляд Пат.
— Ні, — відповів він. — Це не проблема.
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Збори завершилися. Пат повернулася до офісу разом із Барклеєм, який мав здати чеки, а Мідж пішла питати в Таші Майо, чи не проти та провести тиждень в ексклюзивній клініці доктора Енді Джова за гроші агенції.
— Не хочеш кави? — спитав Страйк у Робін.
— Хочу, — відповіла вона, хоч щойно випила дві чашки.
Вони прогулялися до «Бару Італія» на Фліт-стріт через дорогу він джазового клубу Ронні Скотта, куди Страйк волів ходити замість «Старбакса». Поки він купував напої, Робін сиділа за круглим металевим столиком, розглядала перехожих за вікном і хотіла бути на їхньому місці.
— Як ти? — спитав Страйк, поставивши каву на столик і сівши. Він чудово розумів, якою буде відповідь, але іншого початку для розмови не вигадав. Робін відпила зі своєї чашки, а тоді відповіла:
— Весь час думаю про її доньок.
— Так, — відповів Страйк. — Розумію.
На мить чи дві вони задивилися на машину, що проїхала за вікном, а тоді Страйк почав:
— Слухай…
— Тільки не кажи, що це сталося не через нас.
— Скажу, бо це сталося не через нас.
— Страйку…
— Вона сама це зробила. Вона прийняла це рішення.
— Так, — через нас.
— Ми ставили питання. Така робота.
— Раян точно так само сказав. «Така робота».
— І він правий, — відповів Страйк. — Чи мені приємно, що таке сталося? Ні, звісно. Але ми не накидали їй петлю на шию. Вона зробила це сама.
У Робін, яка протягом останніх двох днів багато плакала, вже скінчилися сльози. Страшного тягаря провини, який вона носила, відколи почула від Страйка про те, що мати двох дітей знайшли повішеною в гаражі, його слова не полегшили. Перед очима стояв малюнок на дверцятах холодильника в кухні Керрі Кертіс Вудз, де трималися за руки дві принцеси: «Ми з мамою».
— Ми розпитували її, — нагадав Страйк, — бо семирічна дівчинка, про яку вона мала піклуватися, зникла невідомо куди. Невже ти вважаєш, що Керрі мала просто жити собі життя і більше ніколи не відповідати на жодні питання?
— їй вже вистачило питань від поліції і під час дізнання. Все скінчилося, лишилося позаду, вона знайшла щастя і сім’ю, аж тут прийшли ми і знову все розкопали… Таке відчуття, що вони зробили мене однією з них, — тихо додала Робін.
— Про що ти?
— Я стала рознощицею церковної зарази. Я принесла Керрі вірус, і цього разу вона не пережила хвороби.
— З усією повагою, — сказав Страйк, — це хрінь собача. Ну його, те очевидне, нащо його помічати, так? Якби Керрі хотіла вкоротити собі віку через те, що їй заподіяла церква, це б сталося за останні два десятки років. Справа була не у церкві. Існувало щось іще, чому вона не хотіла дивитися в обличчя, що не хотіла відкривати людям, і ми тут ні до чого.
— Але…
— Я хочу знати, — сказав Страйк, — хто їй дзвонив того ранку перед нашим приїздом. Поліція питала тебе про дзвінок на її мобільний із номера, який не впізнав її чоловік?
— Так, — з готовністю відповіла Робін. — То міг бути хто завгодно. Може, помилилися.
— От тільки коли ми пішли, вона передзвонила.
— О, — сказала Робін. — Мені цього не казали.
— Мені теж не казали. Я сам прочитав догори ногами у нотатках хлопа, який мене розпитував. Після розмови зі мною Рейні теж хтось подзвонив, і він почав збирати таблетки. Я не перевіряв, чи хтось йому дзвонив до мого візиту, але складається враження, що церква попереджає їх про нас і вимагає, щоб після розмови з нами вони звітували.
— Тоді виходить, що УГЦ знала про нашу поїздку до Шері того дня.
— Можливо, вони побачили на фейсбуці, що вона повернулася з відпустки, і дзвонили сказати їй, щоб погодилася на зустріч із нами. У мене склалося враження, що вона не дуже здивувалася, коли ми себе назвали. Запанікувала — так. Але не здивувалася.
Робін не відповіла. Страйк дивився, як вона п’є свою каву. Сьогодні вона зібрала волосся у хвіст. Дорога стрижка, яку Робін зробила перед походом на храму на Руперт-Корт, вже відросла, і до перукарні вона поки не дійшла.
