Стрімка могила полностью

— Що ти хочеш робити? — спитав Страйк, спостерігаючи за нею.

— В сенсі? — спитала Робін.

— Не хочеш взяти ще трохи вихідних?

— Ні, — відповіла Робін. Останнє, чого вона хотіла, — це мати більше часу на почуття провини через Керрі та тривогу через звинувачення у знущанні над дитиною.

— Ти в стані поговорити про справу?

— Так, звісно.

— Щось дізналася від дітей Волтера Фернсбі чи Маріон Гакслі?

— Небагато, — відповіла Робін, змушуючи себе зосередитись. — Поговорила зі старшою донькою Маріон Гакслі, і — коротко кажучи — це точно не Маріон повернулася на ферму після багатьох років відсутності. Поки був живий її чоловік, вона майже не виїздила з Барнслі. Коли Маріон зникла, сім’я перевірила комп’ютер, яким вона користувалася на роботі, і виявилося, що вона безперервно дивилася відео з Вейсом. Рідні думають, що вона тоді вже сходила на зібрання. Тепер вони отримують від Маріон листи, написані ніби кимось іншим, де вона висловлює бажання продати поховальний бізнес і передати всі прибутки церкві.

— А Волтер?

— Я змогла зв’язатися тільки з його сином, Руфусом. Він працює в Інституті інженерів-будівельників. Щойно я заговорила про Волтера, він кинув слухавку.

— Може, він теж отримав листа у дусі «все продай, я хочу все віддати церкві», як і донька Маріон?

— Можливо.

— Я вчора ввечері дещо знайшов, коли Гемпстед-Гіт поїхав додому.

Страйк дістав телефон, набрав кілька слів, а тоді передав Робін, яка побачила фотографію високого чоловіка з видовженою щелепою і сріблясто-сивим волоссям, який стояв на сцені, розкинувши руки. Робін спершу не зрозуміла, що чого це фото, а тоді прочитала підпис: «Джо Джексон з УГЦ на Конференції про зміну клімату, 2015».

— О, — сказала вона, — це Джо з полароїдів?

— Цілком можливо. Він тепер мешкає в центрі у Сан-Франциско. За віком підходить. Тепер не дуже схожий на людину, яка могла зробити татуювання з черепом, але в світі повно людей, які жалкують про зроблені в юності тату. Мій однокласник в Корнволлі набив на шиї ім’я своєї першої дівчини, а вона його кинула, щойно це побачила.

Робін не усміхнулася. Натомість вона тихо сказала:

— Мені здається, що цього разу ми зіткнулися з тим, чого не подужаємо. У них все схоплене, причому просто геніально, от чесно. Не диво, що люди самознищуються чи мовчать, навіть коли виберуться. Вони або займалися сексом з малолітніми, або брали участь у знущанні, або дивилися, як хтось у муках помирає в них на очах. Люди, які там лишаються, або такі налякані чи розчавлені, що навіть не думають про втечу, або, як Бекка і оцей… — вона кивнула на Страйків телефон, — увірували. Вони знаходять аб’юзу раціональні причини, навіть коли самі постраждали від нього. Готова битись об заклад на що завгодно, що якби ми пішли до Джо Джексона і спитали, чи колись його примушували надягнути маску свині й содомізувати розумово неповноцінного чоловіка, він все заперечуватиме, і не тому, що наляканий. Він тепер, мабуть, на високому щаблі в церковній ієрархії, якщо виступає на таких конференціях. Він просто відгородився від цієї частини мозку. Я бачила, як Бекка дає свідчення… вона чудово знає, що бреше, і навіть бровою не веде. Для неї все це виправдана необхідність. Вона вважає себе героїнею, яка наближає світ до Лотосового Шляху.

— То нам треба здатися? — спитав Страйк. — А Вілл Еденсор нехай гниє собі там?

— Я цього не пропоную, але…

У Страйка задзвонив мобільний.

— Так, Пат, що у вас?

Робін почула шорсткий голос Пат, але слів не розбирала.

— Зрозуміло, ми вертаємося. П’ять хвилин.

І Страйк поклав слухавку з дивним виразом на обличчі.

— Що ж, я тепер радий, що ти не хочеш кинути Вілла Еденсора гнити в УГЦ, — сказав він до Робін.

— Чому?

— Тому що, — відповів Страйк, — він щойно прийшов до нас в офіс.

Робін зайшла до офісу першою, Страйк — слідом за нею. Вілл Еденсор сидів на дивані перед столом Пат у синьому спортивному костюмі, брудному і з дірками на колінах. Він здався Робін іще худішим, ніж коли вона востаннє його бачила, — хоча, можливо, вона просто знову звикла до вигляду людей, які харчуються нормально. Біля ніг Вілла стояв пластиковий пакет з чимсь великим і твердим, а на колінах сиділа маленька Цін, теж у синьому костюмчику. Вона їла шоколадне печиво з виразом блаженства на обличчі.

Побачивши Робін, Вілл став червоним, мов рак.

— Привіт, Вілле, — сказала вона.

Вілл втупився у підлогу. Червоними в нього були навіть вуха.

— Дитині треба нормально поїсти, — сказала Пат таким тоном, наче в цьому були винні Страйк та Робін. — А в нас тільки печиво.

— Слушна думка, — погодився Страйк і дістав гаманець, — ви нам не купите піци, Пат?