Стрімка могила полностью

— Це як переісточення, розумієш? — відповів Вілл. Він ніби знову читав Робін лекцію про церковну доктрину на городі. — Гостія, яку споживають під час причастя, теж насправді не Тіло Христове, але водночас вона ним є. Це те саме. А ота лялька, яку піднімають із басейну, просто символічна. Це не вона і водночас вона.

— Це котрась із Високорівневих істин? — спитала Робін. — Що дівчатка в сукні Дайю і лялька без очей насправді і є Дайю?

— Не називай її Дайю, — розсердився Вілл. — Це неповага. І ні, — додав він, — я до цього розуміння сам дійшов.

Здавалося, що він відчуває потребу у самовиправданні, бо Вілл із притиском провадив:

— Слухайте, я знаю, що там є купа брехні. Я прекрасно бачив усе лицемірство, бачив, що Тато Джей робить речі, яких більше нікому не можна — він одружується, він лишає дітей та онуків при собі, бо його рід особливий, а всі інші мусять приносити Живу жертву, і в садибі п’ють алкоголь, і упадають навколо зірок, хоч це і безглуздя… Я розумію, що Тато Джей не месія, що в садибі роблять жахливі речі, але можна стверджувати, що є речі, які вони тлумачать правильно, бо ти ж сама бачила, — сказав він до Флори, — і ти теж! — додав він, звертаючись до Робін. — Духовний світ існує!

Виникла коротка пауза. Мовчанку порушила Прюденс:

— Вілле, як гадаєш, чому у церкві ніхто не визнає, що вони одягають маленьких дівчаток в її сукню уночі та дістають із басейну ляльку? Адже багато людей переконані, що й справді бачать надприродні явища, так?

— Хтось, може, і вірить, — заперечив Вілл, — але не всі. І в будь-якому разі Утоплена пророчиця повертається, справді повертається! Вона матеріалізується просто нізвідки!

— Але якщо все інше — просто фокуси… — почала Флора.

— Це не означає, що то теж фокус. Так, справді, інколи вони просто показують нам образи пророчиці, але іншим разом вона справді приходить… як-от у церквах використовують модель Ісуса на хресті. Ніхто не каже, що це він у буквальному сенсі. Але коли Утоплена пророчиця являється як дух, рухається, говорить… це неможливо пояснити. Жодного проектора немає, це не маріонетка… це вона, справді вона.

— Ти кажеш про випадки, коли вона маніфестується у вигляді привида, як-от у підвалі? — спитала Робін.

— Не тільки у підвалі, — відповів Вілл. — У храмі теж.

— А коли це відбувається, глядачі сидять у темряві? — спитала Робін. — І перед самою появою вас іноді просять вийти? Вони вивели нас із підвального лекторію перед її появою. Коли вона являється, глядачі завжди сидять перед сценою, а не навколо, так?

— Так, все завжди відбувається саме так, — сказала Флора, коли Вілл не відповів. — А що?

— Бо я, можливо, знаю, як це пояснити, — відповіла Робін. — Мій колега припустив, що це стара ілюзія, Привид Пеппера. Я загуглила, як це робиться. Потрібен скляний екран, який ставлять під кутом до публіки, і прихована бічна кімната. Постать у цій кімнаті трохи підсвічують, і коли в залі вимикають світло, публіка бачить відображення привида у склі. Ця примара прозора і поводиться так, наче справді стоїть на сцені.

За цими словами запала тиша. А тоді Флора голосно промовила, сполохавши усіх присутніх:

— О Боже мій!

Решта троє глянули на неї. Флора дивилася на Робін крізь волосся, і здавалося, що вона приголомшена.

— Це воно! Ось як вони це роблять. О Боже, Боже мій!

Флора засміялася.

— Аж не віриться! — задихано промовила вона. — Я так і не змогла сама до цього дійти і тому весь час сумнівалася… відображення у склі, так, так, це все пояснює! Коли вони це робили, завжди була якась бічна кімната. А якщо ми були у храмі, то завжди сиділи обличчям до сцени.

— Я думаю, — сказала Робін, — що храм на Чапмен-Фарм побудований як театр. Отой верхній балкон, де ніколи не сидять віряни, оті ніші… Його спорудили таким чином, щоб створювати масштабні ілюзії.

— Ви не можете бути повністю впевнені, — заперечив Вілл, який тепер здавався відверто стривоженим.

— Утопленої пророчиці не існує, — сказала йому Флора. — Її не існує!

— Якби ти в це справді вірила, — відказав Вілл із тінню колишнього гніву, — якби ти щиро в це вірила, ти б розкрила Божественні секрети.

— Які? Про Драконячу луку? Про Живу жертву? Про Любовне зцілення?

Вілл знервовано глянув на вікно, ніби чекав побачити за ним безоку Дайю.

— Якщо я просто зараз розповім про них і не помру, ти повіриш, що її не існує? — спитала Флора.

Тепер вона відкинула з обличчя пасма волосся і виявилася вродливою жінкою. Вілл не відповів на її питання. Він здавався наляканим.

— Драконяча лука — це місце, де закопують тіла, — ясним голосом промовила Флора. — Це поле, де постійно тягнуть плуга коні.

Вілл уражено охнув, а Флора продовжила розповідати.