«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Другий тиждень вересня не приніс ні прогресу по справі УГЦ, ні новин щодо того, чи не доведе обвинувачення Робін з боку церкви в знущанні над дитиною до арешту, тож вона відчувала регулярні уколи жаху на думці про це. З плюсів було те, що і Вілла, і Флору запросили дати формальні свідчення поліції, а ще — і значно раніше, ніж вона розраховувала — Робін отримала повідомлення, що її занесено до списку відвідувачів Айзека Міллза у в’язниці.
— Мабуть, твоя правда: за ґратами нудно, — сказала Робін Страйкові, подзвонивши йому з-під офісу Гемпстеда, щоб повідомити добру новину.
— Цікаво б дізнатися, чи він здогадується, до чого це, — відповів Страйк, який саме пішки вертався з Чайнатауна.
— Сьогодні хтось стежить за офісом?
— Ні, — відповів Страйк, — але я щойно прогулявся до храму на Руперт-Корт за твоєю подругою. Купував рідину для вейпа і побачив її через дорогу. Бекку.
— Невже вийшла з банкою для пожертв? — спитала Робін. — Я думала, вона для цього надто важлива персона.
— Ні, без банки. Просто йшла й дивилася собі під ноги. Відімкнула двері храму, зайшла, і так і не вийшла, а я почекав із пів години. Довелося піти, бо за двадцять хвилин приїде Колін Еденсор, хоче почути новини про Вілла. Щодо Міллза — чудова звістка. Кажеш, у цю суботу?
— Так. Я ще ніколи не була у в’язниці.
— Нема чого хвилюватися. Дрескод не дуже строгий, — відловів Страйк, і Робін засміялася.
Робін бачила поліційне фото Айзека Міллза від 1999 року і не думала, що за сімнадцять років він став привабливіший чи здоровіший, але не чекала побачити і того, хто за кілька днів причовгав їй назустріч у центрі відвідувань при Вандсвортській в’язниці.
Це, понад сумнів, був найжалюгідніший представник людських істот, які лиш колись траплялися Робін на очі. Вона знала, що Міллзу сорок три роки, але на вигляд — усі сімдесят. Рештки волосся були тьмяні та сиві, а обличчя хоч і засмагле, та ніби провалене всередину голови. Він втратив більшу частину зубів, а ті, що лишилися, перетворилися на почорнілі пеньки. Безколірні нігті дивно вигиналися, ніби лущилися з пальців. У Робін майнула макабрична думка, ніби перед нею насельник труни, а гниле дихання, що торкнулося її обличчя, коли Міллз сів навпроти, це враження докінчило.
За перші дві хвилини зустрічі Робін дізналася від Міллза, що відвідувачі до нього не ходять і що він чекає на трансплантацію печінки. На цьому розмова заглухла. Коли Робін згадала Керрі — яку Міллз знав як Черрі — той сказав, що вона була «хвойда тупа», а тоді склав руки на грудях і вишкірився до неї, усім виглядом ставлячи мовчазне питання: «І що мені до того?»
Заклики до його сумління («Дайю зникла, коли їй було всього сім років. У вас же є діти?») та почуття справедливості («Убивця Кевіна досі на волі, а ви б допомогли його спіймати») не справили на в’язня жодного ефекту, хоч його запалі очі з жовтуватими білками й зіницями-мачинками не сходили зі здорової молодої жінки, яка сиділа й дихала смородом його гниття.
Із тривожним розумінням, що час збігає, Робін спробувала звернутися до своєкорисливості.
— Якщо ви допоможете нашому розслідуванню, це неодмінно візьмуть до уваги, коли ви подасте прохання про достроковий вихід.
На це Міллз відповів тільки тихим неприємним смішком. За ненавмисне вбивство йому дали двадцять років, і обоє розуміли, що до зустрічі з комісією з умовно-дострокового звільнення він навряд чи доживе.
— Також маємо зацікавленого у цій історії журналіста, — провадила Робін, через відчай вдаючись до тактики, яку Страйк використав проти поліції. —Якщо дізнаємось, що тоді сталося, це допоможе нам повалити церкву, тож…
— Секту, — несподівано сказав Айзек Міллз, обвіявши Робін новим поривом галітозного дихання. — Яка то нахрін церква.
— Згодна. Саме це журналіста і зацікавило. Черрі ж розповідала вам про УГЦ, так?
У відповідь Міллз тільки голосно шморгнув.
— Черрі взагалі колись згадувала Дайю?
Міллз глянув на великий годинник над подвійними дверями, з яких він прийшов.
Робін була змушена виснувати, що й справді отримала запрошення до Вандсвортської в’язниці з єдиною метою допомогти Міллзу згаяти зайву годину нудного і нещасливого життя. Бажання підвестися й піти він не показував, знаходячи, можливо, жалюгідне задоволення у відмові дати їй те, по що Робін прийшла.
Майже хвилину Робін мовчала і міркувала. Вона сумнівалася, що знайдеться шпиталь, який ризикне поставити Айзека Міллза в першу чергу на нову печінку, бо читачі газет, звісно, вважатимуть, що такий цінний подарунок краще пасуватиме людині без історії наркозалежності, грабунків та кількох випадків поножов-щини, один із яких мав смертельні наслідки. І зрештою вона сказала:
