— Так, але ми взяли її, Люс, — відповів Страйк, — а дитину повернули матері.
В глибині душі він чекав, що Люсі знову заплаче, але натомість вона широко всміхнулася.
— Ломако, я знаю, що дістаю тебе, — сказала вона. — Знаю, я така, але якщо тобі все подобається, то мені байдуже, чи ти… ну, сам знаєш. Чи є в тебе дружина, діти, все таке. Ти робиш чудові речі. Ти допомагаєш людям. Ти допоміг мені, коли взявся за цю справу і запроторив ту жінку за ґрати. І твої слова про Леду… Ломако, вони мені дуже допомогли.
Зворушений Страйк стиснув її руку.
— Мабуть, ти просто не створений для осілого життя з однією жінкою, і це нічого, — крізь сльози додала Люсі. — Обіцяю, що більше ніколи не торкатимуся цієї теми.
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
За тиждень після візиту до Еденсорів Страйк із важким серцем і усвідомленням обов’язку домовився про зустріч з Амелією Край-тон, сестрою Шарлотти, в неї на роботі.
Він питав себе, чи справді це питання честі. Справа УГЦ милосердно відсунула самогубство Шарлотти в далекі закапелки його розуму, але тепер, коли справу було розкрито, коли розбиті життя і суїциди упорядковувалися, а буря, що підхопила та понесла цих людей, минула й покинула їх, розбитих, серед невідомого ландшафту, — тепер він лишився сам на сам із власним обов’язком перед мертвими. Обов’язком, який не надто хотів виконувати. Страйк легко уявляв, як котрась оптимістична душа каже йому, що як Люсі змогла закрити тему Леди та Ейлмертонської комуни, так і він знайде мир після зустрічі з сестрою Шарлотти, але сам він на подібне не розраховував. Ні, думав Страйк, надягаючи строгий костюм — бо армійські звички щодо належної поваги до померлих важко відкинути, і хоч йому не подобалася ні Амелія, ні перспектива цієї розмови, цей жест він їй завинив — значно вірогідніше своє завершення сьогодні одержить Шарлоттина сестра. Що ж, гаразд: він задовольнить Амелію і тим самим дасть Шарлотті ще один шанс опосередковано завдати йому удару нижче поясу, а тоді вони нарешті будуть квити назовсім.
«БМВ» Страйка, з якого поліція добула кулю, все ще було в ремонті, тож Страйк узяв таксі до Елізабет-стріт у Белґравії. Тут він знайшов крамницю «Амелія», повну дорогої тканини для штор, вишуканої кераміки й абажурів для настільних ламп у стилі шинуазрі. Почувши дзвоник, власниця крамниці вийшла до нього з підсобки. Чорнява, як і Шарлотта, вона мала схожі зелені очі з карими іскорками, але на цьому схожість закінчувалася. Амелія була тонкогуба, з патриціанським профілем, успадкованим від батька.
— Я замовила столик у «Томасі Кабітті», — повідомила вона замість вітання.
І вони пішки прогулялися до ресторації, яка знаходилася за кілька будинків від крамниці. Коли сіли за столик з білою скатертиною, Амелія попросила два меню і келих вина, а Страйк замовив пиво.
Дочекавшись, коли принесуть напої та піде офіціант, Амелія глибоко вдихнула і почала:
— Власне, я хотіла з тобою зустрітися, бо Шарлотта лишила записку. Вона хотіла, щоб я показала її тобі.
«Та звісно що, бляха, хотіла».
Амелія зробила великий ковток свого «піно нуар», а Страйк так само від душі ковтнув пива.
— Але я цього не робитиму, — провадила Амелія, відставивши келих. — Одразу після… цього… мені здавалося, що слід це зробити, що це мій обов’язок перед нею попри… попри зміст. Але я мала вдосталь часу все обміркувати за кордоном, і тепер думаю, що… можливо, ти розсердишся, — сказала вона, глибоко вдихнувши, — але коли поліція закінчила свою роботу, я… я її спалила.
— Я не серджуся, — сказав Страйк. Здавалося, що Амелію це вразило.
— Я… я насправді можу у загальних рисах переповісти тобі, що там було. Принаймні твою частину. Лист на кілька сторінок. Вона не пощадила нікого.
— Мені дуже шкода.
— Чого шкода? — спитала Амелія з тінню отруйності, яку він пам’ятав із минулої зустрічі.
— Шкода, що твоя сестра вкоротила собі віку, — пояснив Страйк. — Шкода, що вона лишила листа, який ти тепер, мабуть, не скоро забудеш.
На відміну від народженого в робітничому класі сера Коліна й на відміну від Люсі, чиє дитинство не можна було зарахувати до жодного соціального класу, Амелія Крайтон не плакала на людях. Однак вона стиснула тонкі губи і часто-часто заморгала.
— Це було… жахливо, — побачити ті слова її почерком, — тихо сказала вона. — І знати, що вона зробила далі… але, скажу ще раз, якщо хочеш знати, що вона написала про тебе, я можу переповісти, і тоді виконаю її прохання… до певної міри.
