Стрімка могила полностью

— Я, мабуть, і сам знаю, — відповів Страйк. — Написала, що якби я взяв слухавку, все було б інакше. Що після знущань та страждань, яких я їй завдав, вона все одно мене кохає. Що знає про мій роман із партнеркою по агенції, який почався за кілька днів після того, як я пішов від неї, і що це доводить, що наших стосунків я не цінував. Що я захопився Робін, бо вона зговірлива, не ставить питань і обожнює мене як героя, а саме цього таким, як я, і треба, а от Шарлотта мені не корилася, — звідси й усі наші проблеми. Що одного дня Робін мені набридне і я зрозумію, що втратив, але стане надто пізно, бо я так глибоко скривдив Шарлотту, що вона звела рахунки з життям.

За виразом обличчя Амелії Страйк зрозумів, що дуже точно вгадав зміст Шарлоттиного листа.

— Дісталося не лише тобі, — сказала Амелія з таким м’яким і сумним обличчям, якого він у неї ще не бачив. — Вона звинуватила всіх. Абсолютно всіх. Про Джеймса та Мері — один-єдиний рядок: «Покажи це їм, коли вони підростуть і зможуть зрозуміти». Це головна причина, чому я спалила листа, — я просто не можу… просто не могла дозволити…

— Ти вчинила правильно.

— Рурі іншої думки, — жалібно відповіла Амелія. Страйк погано пам’ятав її чоловіка: типаж Ніколаса Делонея, тільки не колишній морський піхотинець, а екс-кавалерія. — Каже, що вона просила зберегти листа, і я маю обов’язок…

— Вона писала його п’яна і з передозуванням, а ти маєш обов’язок перед живими людьми, — заперечив Страйк. — Передусім перед її дітьми. У кращі моменти — а ми знаємо, що вони в неї траплялися — вона завжди шкодувала про речі, які казала в миті зміненої свідомості чи гніву. Якщо після смерті щось є, вона б там пошкодувала про цей лист.

Повернувся офіціант, щоб прийняти замовлення. Страйку здавалося, що Амелії хочеться їсти не більше, ніж йому, але правила доброго тону вимагали замовити по страві. Коли офіціант знову пішов, Амелія сказала:

— Вона завжди була така… така нещасна.

— Так, — кивнув Страйк. — Я знаю.

— Але завжди відмовлялася… у ній була якась… якась пітьма.

— Так, — погодився Страйк, — і вона кохалася в ній. Небезпечно робити з власного нещастя культ. З цього стану важко вирватися, коли минає час. Забуваєш, що можна інакше.

Він знову приклався до пінти, яка стрімко порожніла, і сказав:

— Якось я був цитував їй Есхіла: «Щастя — це вибір, що часом вимагає зусиль». Їй це не дуже сподобалося.

— Ти теж вивчав класичну філологію? — злегка здивувалася Амелія. Поки Страйк був із Шарлоттою, вона виявляла до нього мало людського інтересу, вважаючи вигнанцем, невдахою незрозумілого походження.

— Ні, — відповів Страйк, — але в одному зі сквотів, куди притягнула мене мама, знайшовся колишній викладач, алкоголік. Він любив сипати отакими перлами мудрості, коли хотів підвищитися за наш рахунок.

Коли Страйк розповів Робін історію про цього чоловіка і про те, як за його зверхність цупив його книги класичних авторів, та сміялася. Амелія просто глянула на нього так, наче це було щось із життя далекої планети.

Принесли замовлені салати. Вони швидко поїли, провадячи силувану розмову про збір за проїзд містом, чи часто кожен буває в селі та чи виграють лейбористи вибори під проводом Джеремі Корбіна. Страйк не став питати, чи справді у Шарлотти був рак грудей, але судячи з того, що Амелія про це не сказала нічого, раку таки не було. Втім, яке це мало значення тепер?

Ні десерт, ні каву не замовляли. Провівши за столом загалом хвилин сорок п’ять, обоє підвелися, мабуть, із однаковим полегшенням.

На вулиці Амелія раптом сказала:

— Ти відмінно робиш свою справу. Я тут читала про ту церкву… здається, це було жахливе місце.

— Ще й яке, — кивнув Страйк.

— А ще не так давно ти дуже допоміг нашому другу з тим противним чоловіком, який заморочив голову його матері. Що ж… дякую, що погодився зустрітися зі мною. Це було… просто дякую.

Амелія непевно підняла на нього очі, і Страйк нахилився, щоб вона могла попрощатися з ним у стилі вищого класу — по черзі поцілувавши повітря біля кожної щоки.

— Що ж… прощавай і нехай щастить.

— І тобі, Амеліє.

Відвертаючись, Страйк чув, як вона віддаляється, цокаючи по тротуару підборами зручної висоти. З-за хмари визирнуло сонце, і, звісно, очі в Страйка защипало від його променів, а не від чогось іншого.