— Вибач за запізнення, — відповіла вона. — З часом у мене біда. На роботі аж прозвали «ґловер, пізній сорт». Пішла на спорт і забула про час. Я в залі стрес зганяю.
— Нічого, я дуже радий, що ти погодилася…
— Пити будеш?
— Дозволь мені…
— Та чого, я сама собі візьму.
Вона скинула плащ, під яким були топ та легінси з лайкри. Один із чоловіків, з якими Абіґейл щойно віталася на барі, засвистів. Абіґейл показала йому середній палець, відповіддю на що був сміх; вільною рукою вона шукала у спортивній сумці гаманець.
Страйк дивився, як вона купує напій на барі. Ззаду Абіґейл була дуже м’язиста, і він навіть замислився, чому його власні щоденні вправи такого вражаючого ефекту не справляють. Шириною спини вона майже не поступалася чоловіку поруч, який явно вважав Абіґейл привабливою, але взаємності не дочекався. Страйк подумав, чи не лесбійка вона, а тоді замислився, чи такі думки часом не образливі.
Узявши біле вино, Абіґейл повернулася до Страйка за столик, сіла навпроти і зробила великий ковток. Одне коліно в неї трусилося підстрибом.
— Вибач, шо не виходить зустрітися в мене. Мій пожилець Патрік схиблений на темі УГЦ. Якби знав, шо в тебе розслідування їхніх справ, здурів би.
— Давно в тебе цей пожилець? — суто для підтримки розмови спитав Страйк.
— Три роки. Він нормальний. Розлучився, не стало де жити, а мені треба за хату платити. Але коли я йому сказала, де виросла, він як учепися — «ти шо-о, пиши книжку про своє дитинство, заробиш». Я вже жалкую, шо взагалі йому розповіла. Але я тоді так напилася. Гасили страшенну пожежу, де загинула жінка з двома дітьми.
— Дуже прикро це чути, — сказав Страйк.
— То така робота, — знизала плечима Абіґейл, — але іноді як проб’є. Тоді так і було… підпал… батько сам підпалив, шоб отримати страхові за свій магазин на першому поверсі. Ні подряпини на тій скотині… ненавиджу, коли страждають діти. Меншого ми ше живого витягнули, але пізно. Наковтався диму, і все.
— Чому ти пішла у вогнеборці?
— Так я адреналінова наркоманка, — відповіла вона, і обличчям промайнула усмішка, а коліно так само смикалося. Абіґейл ковтнула ще вина. — Вирвалася з Чапмен-Фарм і така — все, я тепер житиму, діятиму, робитиму шось корисне замість крутити довбаних ляльок у поміч голодним дітям Африки… якшо ті гроші взагалі туди доходили. Я от сумніваюся. Але в мене освіти нема. Як вирвалася, мусила складати іспити на атестат про середню освіту, так я була старша за всіх у класі. Але мені дуже пощастило. Я хоч читати вмію. — Вона знову піднесла келих до губ, а повз їхній столик тим часом ішов якийсь бородань.
— Шо, Аб, на тіндер зарулила?
— В сраку пішов, — холодно відповіла Абіґейл.
Бородань вишкірився, але не йшов.
— Баз, — простягнув він руку Страйкові.
— Террі, — відповів Страйк, потиснувши її.
— Стережися, Террі, — мовив Баз. — Вона з чоловіками різка як пронос.
І він почимчикував геть.
— Скотиняка, — буркнула Абіґейл, озирнувшись через плече. — Знала б, шо він тут буде, не прийшла б.
— Колега? — спитав Страйк.
— Нє, друзяка Патріка. Пару разів із ним ходила на пиво, а тоді сказала, шо набрид, так він образився. А тоді Патрік із ним насинячився і все йому вибовкав про мене в УГЦ, так тепер цей хлоп як мене бачить, то й починає… сама винна, — сердито додала вона. — Язика за зубами тримати треба. Чоловіки як почують…
Вона не договорила і зробила ще ковток вина. Страйк вирішив, що Баз почув про практику «духовного єднання», і вперше подумав — а з якого віку дівчата мусять брати в цьому участь?
— Як я казав по телефону, ця розмова не під запис, — сказав детектив. — У пресу нічого не потрапить.
— Якшо тільки ти не розженеш ту церкву, — мовила Абіґейл.
— Ти переоцінюєш мої здібності.
Абіґейл пила вино дуже швидко. Втупивши у нього на мить чи дві сині очі, вона дещо агресивно спитала:
— Ти мене вважаєш боягузкою, га?
— Навіть і на думку не спадало, — відповів Страйк. — Чого б це?
— Ну, хіба я не мала б їх викрити? Написати якусь срану книжку про свої страждання? Але, — додала вона, не чекаючи на відповідь Страйка, — у них такі адвокати, яких я на свою пожежницьку зарплатню не найму, плюс мені вистачає бруду про УГЦ від отаких, як та скотиняка.
Вона тицьнула пальцем у бік База, який тепер стояв сам-один на барі.
— Я не збираюся нічого оприлюднювати, — запевнив Страйк. — Я лише хочу…
— Так, ти казав по телефону, — перебила вона, — і я хочу сказати, шо той Кевін Пірбрайт мені дзвонив і сказав таке, шо мене воно сильно засмутило.
— Що саме він сказав?
— Дещо про маму, — відповіла Абіґейл, — про її смерть.
— Як саме вона померла, якщо дозволиш таке питання? — спитав Страйк, хоч і знав відповідь.
— Втонула на пляжі у Кромері. В неї була епілепсія, стався напад. Ми наввипередки пливли до берега. На мілині я озирнулася, думала, я перемогла, а вона… вона зникла.
— Мені дуже прикро, — сказав Страйк. — Це, мабуть, було вельми травматично. Скільки тобі було років?
— Сім. А той чорт Кевін мене по телефону… просив сказати, шо її мій батько утопив.
Абіґейл допила вино, а тоді з притиском сказала:
