— Це неправда. Батька там навіть поруч не було, — він купував морозиво. І прибіг, коли почув, шо я кричу. Вони з іншим чоловіком витягнули маму на пісок. Тато їй робив штучне дихання, але було вже пізно.
— Мені дуже прикро, — повторив Страйк.
— Коли Пірбрайт заявив, шо тато її вбив… він ніби забрав… то, мабуть, мій єдиний хороший спогад щодо Чапмен-Фарм, шо вони любили одне одного, і якшо в мене нема цього, то все інше нахрін треба, розумієш?
— Так, — сказав Страйк, якому доводилося докладати чималих зусиль, щоб триматися за добрі спогади про свою матір, — розумію.
— Пірбрайт як причепився: «Він її убив, правда, правда?» А я уперлася: «Ні, бляха, не убив», — а тоді сказала йому йти до дупи і поклала слухавку. Мені аж погано стало, шо він мене знайшов і подзвонив на роботу, — додала Абіґейл, ніби дивуючись власній реакції. — Ше кілько днів потім трусило.
— Я не здивований, — сказав Страйк.
— Він скаржився, шо його видавець кинув. І ніби думав, шо як почує від мене якийсь трешак, то знайде собі іншого. А ти його — книжку читав?
— Книжки не існує, — відповів Страйк.
— Шо? — насупилася Абіґейл. — То він брехав?
— Ні, але його ноутбук було вкрадено — скоріш за все, убивцею.
— О… ну, так. Мені дзвонили з поліції, коли його застрелили. Знайшли в його кімнаті номер пожежної станції. Я спершу не зрозуміла. Вирішила, шо він сам застрелився. Він був такий дивний по телефону. Неадекватний. А тоді в газеті я прочитала, шо він торгував наркотою.
— Поліція такої думки, — сказав Страйк.
— Наркота всюди, — мовила Абіґейл. — Це в УГЦ єдина правильна думка — заборонити наркоту. Я стільки наркош повитягала з пожеж, які вони влаштували під кайфом, то знаю, про шо кажу.
Вона озирнулася. Баз досі стояв біля бару.
— Я принесу, — запропонував Страйк.
— О. Дяка, — приємно здивувалася Абіґейл.
Коли він повернувся з новим келихом вина, вона подякувала, а тоді спитала:
— То звідки ти знаєш про його претензії до церкви, якшо книжки нема?
— Пірбрайт листувався з моїм клієнтом. Ти не проти, якщо я робитиму нотатки?
— Не проти, — відповіла вона, але напружилася, коли Страйк дістав записник.
— Я хочу чітко окреслити, — сказав Страйк. — Я вірю, що твоя мама загинула внаслідок нещасного випадку. Наступні питання я поставлю тільки для того, щоб не упустити жодних подробиць. Її життя було застраховане?
— Нє. Ми були в злиднях, коли її не стало. В неї одної була постійна робота.
— Ким вона працювала?
— Та ким тільки не працювала — і в крамницях, і прибирала… Ми часто переїжджали.
— Твої батьки мали у власності нерухомість?
— Нє, ми все орендували.
— А рідні твоїх батьків надавали якусь фінансову допомогу? — спитав Страйк, згадавши, що Вейс вчився в Гарроу.
— Татові батьки емігрували до ПАР. Він з ними не ладнав. Вони його відправили вчитися у Гарроу, а вийшов аферист. Я так підозрюю, шо він в них потроху цупив, а тоді це їх дістало.
— Він десь працював?
— Хіба то робота? Якісь схеми мутив, гнався за швидкими грошима. Все трималося на акценті та шармі. Пам’ятаю, була торгівля люксовими авто, — дуже гучний провал.
— А рідні з маминого боку?
— Роботяги. Злидарі. Мама була дуже гарна, але я так думаю, шо батькові старі вважали її бидлом — і теж не схвалювали. Коли вони познайомилися, вона була танцівницею.
Страйк розумів, що «танцівниця» — це не про Королівську школу балету, але вирішив не розпитувати.
— Скільки часу з її смерті минуло, коли батько забрав тебе на Чапмен-Фарм?
— Пару місяців.
— Ти знаєш, чому він туди поїхав?
— Дешеве житло. — Абіґейл випила ще вина. — І піди знайди. Можна сховатися від кредиторів. Плюс то була група з… з вакуумом влади, ти ж в курсі? Знаєш, хто жив на Чапмен-Фарм до заснування церкви?
— Так, — відповів Страйк, — знаю.
— А я взнала, тільки коли поїхала звідти. Коли ми туди заселилися, там їх кілька ше лишалося. Батько розігнав тих, хто йому не сподобався, але корисних залишив.
— Одразу взяв справу в свої руки, так?
— Ой, так, — без усмішки відповіла Абіґейл. — Якби він бізнесом займався чи шо… тільки це для нього було надто банально. Але він умів змушувати інших танцювати під його дудку, а ше знаходити таланти. Того моторошного старого лікаря він лишив, і тих, хто петрав у сільському господарстві, теж, і ше там був такий собі Алекс Ґрейвз, і його батько теж залишив, бо він був із багатої сім’ї. І ще, звісно, Мадзу, — презирливо додала Абіґейл. — Її він теж залишив. Дарма поліція їх усіх не позакривала, — сердито додала вона, зробивши ще один великий ковток вина. — Вона як ракова пухлина. Треба повирізати все, бо знов полізе. Ше й гірше, ніж було.
Вона вже випила більшу частину другого келиха.
— Мадзу — донька Малкольма Кровтера, — додала вона. — Його сім’я.
— Справді?
— Так. Я коли вирвалася, то поцікавилася. Взнала, чим займався старший брат, і така: «А-а, все ясно. Ось де вона цього навчилася. Від дядька».
— Навчилася чого? — спитав Страйк.
— Ґерард був фокусником, поки не пішов до комуни.
