Стрімка могила полностью

— ЯКОГО ХРІНА ВОНА ТОБІ ЦЕ СКАЗАЛА?! ТА Я ТОБІ НОГИ ПОЛАМАЮ, ЯКЩО ЩЕ ХОЧ БЛИЗЬКО ПІДІЙДЕШ ДО МОЄЇ СУЧОЇ ЖІНКИ, ТИ, СУЧИЙ ХРІНОСМОКТ…

Далі — серія гучних ударів. Страйк вирішив, що Рейні гамселить слухавкою об стіну. Почувся інший чоловічий голос:

— АГОВ! РЕЙНІ!

Далі якесь вовтузіння, а потім зв’язок обірвався.

Страйк сховав телефон у кишеню. Цілих десять хвилин він стояв, цмулив електронку і поглядав на двері «Макдональдса». А тоді знову дістав телефон і набрав номер Шпеника.

— Шо ти, Куше? — спитав знайомий голос по кількох сигналах.

— Як справи в Енджел? — поцікавився Страйк.

— На тому тижні починає лікування, — відповів Шпеник.

— Побачилася з татом?

— Та побачилася. Він не хотів, курва така, але я переконав.

— Добре, — сказав Страйк. — Слухай, потрібна послуга.

— Кажи, — озвався Шпеник.

— Стосується такого собі Курта Джордана Рейні.

— Шо він?

— Хотілося б поспілкуватися особисто, — сказав Страйк. — Буде сьогодні вільний час? Я зможу під’їхати.

Шпеник мав вільний час, і вони домовилися зустрітися пізніше в кафе в Іст-Енді, яке добре знали, а тоді Страйк поклав слухавку.

Передавши стеження за Франками Мідж, Страйк сів на метро у бік станції «Бетнал-Ґрін». Потім пройшов заледве десять метрів, коли невгамовний телефон знову завібрував у кишені. Відступивши вбік, щоб не заважати перехожим, він побачив нове повідомлення від Біжу Воткінс.

Вона додала два фото себе в білизні, зроблені через дзеркало. Страйк ледь глянув на них і негайно видалив повідомлення. Він не мав наміру з нею колись іще бачитися, але ці фото могли завадити його рішучості, бо у червоногарячому ліфчику, панчішному поясі та панчохах вигляд вона, звісно, мала фантастичний.

Кафе «Пеліччіз» на Бетнал-Ґрін-Роуд було безперечно іст-ендським закладом: маленьке, столітнє, воно належало італійцям, а дерев’яні панелі з оздобленням у стилі ар-деко викликали дивне враження невідповідності — ніби їси смажену картоплю в купе «Східного експресу». Страйк сів у кутку спиною до стіни, замовив каву і взяв «Дейлі мейл», яку забув на столі попередній відвідувач.

Прогортавши звичне обговорення референдуму щодо брекзиту, він зупинився на п’ятій сторінці з великим фото Шарлотти в товаристві Лендона Дормера. Обоє тримали келихи шампанського і сміялися. Підпис повідомляв, що Шарлотта з бойфрендом відвідали благодійну вечерю у фундації Дормера. Стаття натякала на можливі заручини.

Це фото Страйк роздивлявся значно довше, ніж селфі Біжу. Шарлотта була у вузькій довгій золотій сукні й здавалася цілковито безтурботною. Вона поклала тонку руку на плече Дормера, чорне волосся спадало хвилями. Вона збрехала про рак чи просто кріпилася? Він придивився до мужнього обличчя Дормера, який теж здавався спокійним. Він все ще розглядав світлину, коли почувся голос:

— Шо ти, Куше?

— Шпенику, — сказав Страйк, кинув газету на сусідній столик і простягнув руку, а Шпеник потиснув її та сів.

Худющий та блідий Шпеник від останньої їхньої зустрічі встиг відростити бороду, яка майже сховала глибокий шрам, який відсмикував йому губу у вічній глузливій посмішці. На ньому були завеликі джинси і мішкувата сіра кофта. Зап’ястки, кісточки пальців та шию рясно вкривали татуювання.

— Хворієш, чи шо? — спитав він у Страйка.

— Та ні, а що?

— Та схуд шось.

— То так треба.

— А, зрозумів, — відповів Шпеник, почавши швидко хрумтіти пальцями. Ця сіпавка була в нього стільки, скільки Страйк його знав.

— Щось будеш? — спитав Страйк.

— Від кави не відмовлюся, — відповів Шпеник. Коли каву було замовлено, він спитав: — То шо тобі треба від Рейні?

— Ти його знаєш особисто?

— Я знаю, шо то за один, — відповів Шпеник. Міська поліція бліднула поруч із його розлогим знанням кримінальних кіл Лондона. — 3 фірмою Вінсента працював. Я чув, за шо він в результаті сів. Вони, довбні, того букмекера мало не вбили.

— Ти не знаєш, де він сидить?

Та в Бедфорді. У мене там кілька корешів зара’, такі справи.

Дуже сподівався почути саме це. Рейні має інформацію, яка може посприяти одному нашому розслідуванню, але відмовляється співпрацювати.

Шпеник, здавалося, нітрохи не здивувався такому повороту розмови. Офіціантка саме поставила перед ним каву.

Страйк подякував їй, бо Шпеник цього відверто не планував, а тоді дочекався, щоб вона відійшла, і спитав:

— Скільки хочеш за це?

— Нє, цього разу за мій рахунок. Ти мені з Енджел поміг.

— Дяка, Шпенику. Дуже це ціную.

— Це все?

— Так, але ще хотів спитати твоєї думки про дещо.

— Я тоді ше поїм, — нервово роззирнувся Шпеник. — Зара’, почекай.

— Меню ось, — відповів Страйк, підсуваючи картку до Шпеника. Він давно знав, у який спосіб приятель отримує бажане: спершу вимагає, а тоді погрожує, а чи можна виконати його забаганку — байдуже. Шпеник меню відкинув.

— Булку з шинкою хочу.

Зробивши замовлення, він повернувся до Страйка.

— То шо ше?