— Минулого року в Каннінґ-Тауні була стрілянина. Такому собі Кевіну Пірбрайту пустили кулю в лоба з пушки, яка вже засвітилася у двох злочинах, пов’язаних із наркотиками. Поліція знайшла в його квартирі шмаль та готівку. Вони вирішили, що він був місцевим дилером, але я вважаю, що ця теорія спирається винятково на походження тієї зброї. Убитий виріс у церкві, — провадив Страйк. — Я сумніваюся, що він розумів, де беруться наркотики, і тим паче не зміг би торгувати ними в обхід місцевих ділків. Мені цікава твоя думка про це… професійна.
— Шо за пушка?
— «Беретта 9000».
— Популярна пукалка, — знизав плечем Шпеник.
— Каннінґ-Таун — твої володіння. Ти нічого не чув про молодого хлопа, якого застрелили у власній квартирі?
Саме принесли замовлений Шпеником бутерброд. І знову Страйк сказав «спасибі» офіціантці за відсутності будь-якої вдячності з боку Шпеника. Той відкусив великий шматок, а тоді відповів:
— Нє.
Страйк чудово розумів, що у випадку, коли Пірбрайта прикінчив хтось із Шпеникових колег, той у цьому не зізнається. З іншого боку, якби він підійшов близько до Шпеникових справ, то мав би чекати агресивнішої реакції, а її не було.
— Тобто ти гадаєш…
— Та підстава це, — сказав Шпеник, не припиняючи жувати. — Точно не свиня якась його тойво?
Страйк знав про схильність Шпеника вішати половину правопорушень у Лондоні на корумповану поліцію. Він сказав:
— Навіть не уявляю, нащо поліції вбивати цього конкретного хлопця.
— А чого, мав компромат на свиню, хіба не міг? Моя тітка досі вважає, що Дувейна шмальнув поліцай.
Страйк пам’ятав Шпеникового кузена Дувейна, якого пристрелили, точно як Пірбрайта, а вбивцю так і не знайшли. Звісно, тітці Шпеника було найпростіше покласти провину на поліцію, адже інший її син загинув саме у перестрілці з поліцією під час гонитви на авто. Принаймні половина багатолюдного родинного клану Шпеника так чи інакше була пов’язана зі світом криміналу. Дувейн був членом банди з тринадцяти років і, на думку Страйка, купі людей було значно цікавіше, ніж поліції, його убити, але йому вистачило тактовності не озвучувати цю думку.
— Люди, на яких Пірбрайт мав компромат, не з поліції.
Він намагався переконати себе, що не хоче булку з шинкою. Шпеникова пахтіла просто чудово.
— Рейні страшенно боїться свиней, — сказав Страйк. — Тобто тварин, не поліціянтів.
— Та ну? — дещо зацікавився Шпеник. — Нє, Куше, свиню до Бедфорда ми не протягнемо.
Страйк засміявся, а його мобільний задзвонив. Висвітився номер Люсі.
— Привіт, Люсі, що там?
Ломако, сімейний лікар прийме Теда за тиждень у п’ятницю.
— Добре, — сказав Страйк. — Я приїду.
Чесно? спитала Люсі, і він почув, як вона аж не вірить, що він не каже, що подивиться, чи вільний, не злиться, що йому нав’язують певну дату.
— Так, я ж тобі казав. На котру йому?
— На десяту ранку.
— Гаразд, буду там у четвер, — відповів Страйк, — наберу Теда і скажу, що йду з ним.
— Це так чудово з твого боку, Ломако.
— Та ну, — відповів Страйк, якого після зізнань Люсі досі мучило сумління. — Це найменше, що я можу зробити. Слухай, я тут трохи зайнятий. Я тебе пізніше наберу, добре?
— Так, звісно. — Люсі поклала слухавку.
— Сталося шось? — спитав Шпеник.
— Та ні, — відповів Страйк, ховаючи телефон у кишені. — Власне, у дядька деменція чи не знаю що. Це мамин брат, — пояснив він.
— Справді? — перепитав Шпеник. — Сумна історія. Деменція — то така холера. У мого старого вона була.
— Я про це не знав, — сказав Страйк.
— Таке, — відповів Шпеник. — Рано почалася. Як я його востаннє бачив, він вже не знав, хто я і шо я. Але в старого чорта було достобіса дітей, тож він і при здоровій голові не дуже пам’ятав, хто я такий. А шо це в тебе нема дітей? — спитав Шпеник, ніби вперше це усвідомив.
— Не хочу їх мати, — відповів Страйк.
— Дітей не хочеш? — здивувався Шпеник, ніби Страйк заявив, що не хоче дихати.
— Не хочу, — відповів Страйк.
— Оце ти чудо нещасливе, — заявив Шпеник, дивлячись на Страйка і мовби не вірячи власним вухам. — Діти — то все в житті. Бляха, та мамку свою згадай. Ви троє для неї були цілим світом.
— Так, — автоматично відповів Страйк. — Власне…
— Ти би бачив бісову Алісу, як Енджел захворіла. Це, друже, і є любов.
— Так… власне, переказуй їй від мене найкращі побажання, добре? І Енджел теж. — Страйк підвівся з телефоном у руці. — Дяка, Шпенику. Мені час іти. Роботи багато.
Заплативши за каву і булку з шинкою, Страйк пішов у зворотний бік уздовж Бетнал-Ґрін-Роуд, поринувши у не надто продуктивні думки.
«Ви троє для неї були цілим світом».
