Унизу вони побачили обшите деревом приміщення. Робін вирішила, що воно простягається під більшою частиною садиби нагорі. Двоє дверей ліворуч натякали на те, що підземелля навіть більше. Навпроти сходів була сцена, а за нею — екран, майже такий самий великий, як у храмі на Руперт-Корт. Лампи у стелі м’яко світили, підлогу покривали циновки з очерету. Рекрутам сказали сісти на підлогу перед сценою, і Робін мимоволі згадалася початкова школа. Декому виконання наказу далося непросто, в тому числі й Волтеру Фернсбі, який мало не впав на сусіда, коли скуто й незграбно опускався на підлогу.
Щойно всі сіли, лампи у стелі згасли. Освітленою лишилася тільки сцена.
Під софіт вийшов Джонатан Вейс у своїх довгих помаранчевих шатах, вродливий, із довгим волоссям, ямочкою на підборідді та синіми очима. Присутні — не лише члени церкви, а й рекрути — почали аплодувати без підказки. Зліва від себе Робін бачила захоплене зарум’янене обличчя вдови Маріон Гакслі, яка явно була закохана у Вейса. Амандіп плескав чи не найенергійніше.
Джонатан усміхнувся зі звичною ніяковістю, жестом заспокоїв натовп, а тоді склав руки, вклонився і промовив:
— Дякую за ваше служіння.
— А ми — за твоє, — відповів хор рекрутів, які вклонилися у відповідь.
— Це не просто словесна формула, — усміхнувся до кожного Вейс. — Я щиро вдячний за все, що ви подарували нам протягом цього тижня. Ви принесли офіру часом, енергією та фізичними зусиллями, щоб підтримати нашу ферму. Ви допомогли зібрати кошти для нашої благодійності та почали досліджувати свою духовність. Навіть якщо ви не підете з нами далі, ви зробили справжнє, стійке добро — нам, собі і жертвам матеріалістичного світу. А тепер, — провадив Вейс, і його усмішка згасла, — поговорімо про той світ.
Із прихованих колонок полилася зловісна органна музика. Екран за спиною Вейса ожив. Рекрути бачили уривки відео з урядовцями, багатими зірками та чиновниками, а Вейс почав розповідати про нещодавній витік документів юридичної фірми, що працювала з офшорами: це були так звані Панамські документи. Робін бачила про них щось у новинах перед приїздом на Чапмен-Фарм.
— Шахрайство… клептократія… несплата податків… порушення міжнародних санкцій, — проказав Вейс тепер уже в мікрофон. — Брудну матеріалістичну еліту викрито й вона постала у всьому своєму віроломстві, на тлі прихованих статків, які могли б вирішити всі проблеми світу…
На екрані обвинувачені королі, президенти та прем’єр-міністри махали з помостів. Зірки усміхалися з червоних доріжок та сцен. Бізнесмени в дорогих костюмах відмахувалися від журналістів.
Заразливо й завзято Вейс завів мову про лицемірство, нарцисизм, жадобу. Він порівнював публічні висловлювання і приватну поведінку. Очі голодних та виснажених слухачів слідували за ним, коли він метався сценою. У приміщенні було жарко, сидіти на очеретяних циновках — незручно.
Тоді заграло меланхолійне піаніно, а на екрані з’явилися кадри з бездомними, що жебрали під фешенебельними лондонськими крамницями, тоді — присмертні діти Ємену з роздутими животами чи посічені й скалічені бомбами діти Сирії. Кадр із маленьким хлопчиком у крові та пилюці, якого в каталептичному стані завантажували до швидкої, викликав у Робін сльози. Вейс теж плакав.
Хорали та барабани акомпанували катастрофічним видовищам зміни клімату та забруднення: руйнувалися льодовики, тинялися серед розталої криги білі ведмеді, поставали винищені дощові ліси, показані з висоти пташиного польоту, а між цими кадрами знову з’являлися плутократи у своїх машинах та нарадчих залах. Дітей виносили з руїн їхніх будинків, а поруч зірки святкували багатомільйонні весілля; селфі з приватних літаків пересипали страшні картини наслідків урагану Катріна та цунамі в Індійському океані. На затінених обличчях сусідів Робін був шок і часто-густо сльози, а Вейс уже не здавався м’яким сором’язливим чоловіком, з яким вони знайомилися, а натомість кричав від люті, нетямлячись від образів на екрані та жорстокості світу.
— І все, все це можна зупинити, якщо тільки достатньо людей пробудиться від сну, в якому вони прямують просто до своєї загибелі! — горлав він. — Ворог та його агенти ходять світом, який мусить прокинутися чи загинути! І хто пробудить його, якщо не ми?
Музика повільно замовкла. Образи на екрані змерхнули. Вейс важко дихав, ніби довга промова виснажила його, його щоки були мокрі від сліз, голос хрипкий.
— Ви, — слабко промовив він, простягаючи руки до тих, хто сидів перед ним на підлозі, — почули поклик. Вас було обрано. І сьогодні ви маєте вибір. Знову приєднатися до системи чи відділитися. Відділитися — і битися. Зараз буде коротка перерва, — оголосив Вейс, і знову ввімкнулося світло. — Ні… ні! — додав він, коли почулися ріденькі аплодисменти. — Немає нічого радісного в тому, що я показав вам. Нічого.
Присоромлені плескачі зупинилися. Робін відчайдушно хотілося ковтнути свіжого повітря, та щойно Вейс зник, служителі відчинили двері до сусідньої обшитої деревом кімнати без вікон, де було виставлено холодну їжу.
