Пригадала, як на траві, яку поскубли вівці, Вілл розстелив ковдру й дістав ретельно запаковані сандвічі й домашній лимонний пиріг з глазур’ю. На тлі блідувато-блакитного неба темнів силует замку. «А ти щаслива?» — запитав він, і Ганна боязко відчула, як її серце стислося від могутнього кохання. Вони спустилися вузькою кам’янистою стежкою до безлюдного пляжу й скупались у крижаній воді Північного моря, тільки вдвох, а потім кохалися на дрібнесенькому піску під шотландським сонцем. Пізніше, лежачи у Віллових обіймах і відчуваючи стукіт його серця на щоці, вона подумала: «Я щаслива. Вперше за багато років, можливо, уперше після того, як Ейпріл померла, я щаслива».
Коли б вона тільки могла втриматися за це почуття — своє кохання до Вілла, за цю коротку мить досконалої гармонії та спокою. Та коли потяг розігнався, а колія звернула вглиб країни, спогад почав вислизати крізь пальці, як дрібний білий пісок: що більше намагалася його втримати, то невпинніше він щезав.
У Лондоні Ганна пересіла на потяг до Оксфорда, який незабаром помчав, звиваючись, як змія, через західну частину міста. Вона задивилась у вікно, сподіваючись, що впізнає краєвиди або відчує дежавю. Однак студенткою Ганна їздила цим маршрутом лише кілька разів. Уперше — на день відкритих дверей, удруге — на співбесіду, а втретє — повертаючись після Різдва, коли зустріла на вокзалі Раяна. Вона не могла пригадати, чи дивилася тоді у вікно, але певно ж таки дивилася, і їй було дивно, що востаннє бачила ці будівлі, кущі й поля, коли ще жила цілком безтурботним життям. Життям до того. До того, як усе змінилося.
Прибувши до Оксфорда, вона почекала, поки люди вийдуть з потяга, щоб спокійно спустити валізу східцями. Проте коли підійшла до виходу, дуже здивувалася: на неї чекав чолов’яга з простягнутою рукою.
— Дозвольте взяти вашу валізу.
— Та ні, дякую, не треба, — відповіла Ганна й на мить розгубилася: чому цей чоловік поводиться з нею, як з літньою жінкою? Потім глянула донизу й зрозуміла. Він побачив її живіт. Збагнувши це, вона відчула дивне хвилювання: тепер її вагітність явна, очевидна навіть для незнайомців.
— Дякую, — зрештою відповіла вона і подала йому ручку своєї валізи. — Щиро вам дякую.
Він узяв валізу та спритно опустив на землю, а потім ввічливо простяг руку, щоб допомогти Ганні.
Її пробирав сміх, коли таки подала йому руку. «Як, по-вашому, я підіймаюся сходами до своєї квартири без чиєїсь допомоги?» — хотіла запитати вона, але водночас була зворушена. Він розгледів у ній якусь вразливість і захотів потурбуватися, що заспокоювало, але й нервувало водночас.
ГАННА ПІД’ЇХАЛА НА ТАКСІ ДО імпозантної кам’яної будівлі. Зайшовши всередину, роззирнулася.
— Я можу вам якось допомогти, мадам? — запитала рецепціоністка, і Ганна кивнула.
— Гм, так... Я забронювала номер. Ганна де Частейн. Ч-А-С-Т...
— Так-так, бачу, — з усмішкою урвала її жінка. — Люкс на дві ночі, правильно?
— Люкс? — спантеличено перепитала Ганна. — Я бронювала двомісний стандарт.
— Я забронювала кращий, — пролунав голос позаду неї. Обернувшись, Ганна побачила Новембер з пустотливою усмішкою на обличчі. — Тільки не дратуйся!
— Новембер, — знервовано мовила Ганна. — Я не можу... ти тут тільки через мою пропозицію.
— Я тут, — суворо озвалася Новембер, — бо попросила тебе зустрітися зі мною, ще й нахабно вперлась у твою поїздку. Відмов не приймаю. Плюс уже пізно. Запитай ось у пані.
— Так, правда, — з усмішкою відповіла жінка за стільницею, ніби радіючи тому, що долучилася до цієї доброзичливої змови. — Усе вже оплачено.
— Новембер! — вигукнула Ганна і безпорадно засміялася, а дівчина пустотливо підморгнула їй, точно так само як колись Ейпріл, від чого в неї стислося серце.
— Одна людина, так? — запитала рецепціоністка, а Ганна кивнула, шкодуючи, що Вілл не поїхав з нею.
Люкс! Можливо, це їхній чи не останній шанс гарно провести час до народження дитини.
Зайшовши до своєї кімнати, вона спершу завмерла, потім стала уважно роззиратися, а тим часом ґречний швейцар показував їй, як вмикати світло, відчиняти й зачиняти балконні двері.
Коли він пішов, Ганна якийсь час поніжилась у ліжку, а потім надіслала Віллові кілька світлин у вотсапі й додала: «Шкода, що ти не поруч!»
Ганна саме задумалася, що робити далі, аж раптом у двері постукали. Відчинила їх і побачила Новембер, яка, якщо таке можливо, погарнішала ще більше.
— Привіт, — мовила та із широкою усмішкою. — Я надумалася зайти обговорити плани. Уже... — вона швиденько глянула на телефон, — уже майже четверта. Ми зустрічаємося з Емілі за вечерею, так?
— Так, — відповіла Ганна, кивнувши, — о сьомій. У неї вдома.
— Тоді тур Пеламом завтра по обіді?
— Так, а потім чай з доктором Маєрсом.
Новембер замислено кивнула.
— Тоді о котрій... — заговорила вона, а телефон у Ганниній руці завібрував, і на екрані вигулькнуло ім’я Вілла.
«Заздрю!» — написав він.
— Вибач, — мовила Ганна, намагаючись стримати усмішку. — Що ти казала?
— Просто хотіла запитати, о котрій виходимо. Ти ж, думаю, хочеш трохи полежати?