Вілл відсунув тарілку й прикрив обличчя долонями. Згодом опустив руки й підвів очі. Його погляд був виснаженим, просто змарнілим, а волосся розкуйовдженим.
— Ти ж знаєш, що я проти цієї поїздки?
— Знаю, — ніжно відповіла Ганна. — Але я мушу, Вілле. Я вже поговорила з Емілі. Приїду в четвер, а в п’ятницю по обіді підемо до Пеламу. Емілі домовиться про зустріч із доктором Маєрсом.
— У п’ятницю? — Вілл стривожився ще більше. — Та я ж на роботі буду. Не зможу відпроситися так швидко.
— Я й не припускала, що ти надумаєшся їхати. Ти ж сам казав, що не хочеш ворушити стару історію.
— Не хочу, а ще не хочу, щоб ти там сама зустрічалася з незнайомими чоловіками...
— Навряд чоловіки будуть незнайомі, Вілле.
— А то дуже й
— Але я буду не сама, а з Емілі й Новембер, ще й у дуже людному місці. Чи ти думаєш, що доктор Маєрс вискочить зі свого кабінету із сокирою?
— А мені звідки знати?! — вигукнув Вілл, підвівся і закрокував туди-сюди вітальнею. Здавалося, він так стримував емоції, що вже не міг спокійно сидіти за столом. — Знаю тільки одне: я не хочу, щоб моя вагітна дружина бачилася з потенційним убивцею.
— Я мушу! — Ганна й собі підвелася. Відчувала, що її голос підвищується, а обличчя червоніє. — Вілле, хіба ти не розумієш?
— Ні, не розумію! — гримнув Вілл. — Ну геть не розумію!
На якусь хвилину запала дзвінка тиша. Вони мовчки стояли й дивились одне на одного, а потім пролунав громовий стукіт, від якого обоє здригнулися. Їхній сусід знизу, якому, очевидно, набрид цей шум, постукав у стелю держаком мітли.
— Вибач, — мовила Ганна.
Водночас Вілл сказав:
— Ганно, кохана...
Потім вона мимоволі опинилася у Віллових обіймах, а він припав вустами до її маківки. У неї стиснулося горло, а очі, повні сліз, згарячіли.
Ганна розуміла,
Та натомість він мовив:
— Ганно, будь обережна. Я так тебе кохаю. Якщо щось станеться...
— Не станеться, — відповіла Ганна й поцілувала його: ніжно, обережно, а згодом наполегливіше, відчуваючи, як усередині наростає знайоме почуття: гаряча й нестримна жага до нього, яка ніколи не згасала, яку не остудили навіть десять років спільного життя. — Кохаю тебе, — мовила вона, а Вілл знову й знову відповідав їй тими самими словами, торкаючись губами її вилиць, горла, вигину шиї.
Згодом Вілл сів і потягнув її до себе на коліна. Вона притиснулася до нього, роздумуючи, що незабаром вони вже не зможуть так сидіти, бо живіт стане завеликим.
— Кохаю тебе, — прошепотіла Ганна знову, а Вілл, усміхнувшись, підвів на неї погляд. Він постарішав, обличчя вкрилося зморшками від втоми, але випромінювало той самий усміх, від якого її серце сп’яніло ще першого дня в пеламській залі. Ганна задумалася, скільки разів відтоді малювала у своїй уяві його риси: зморшки біля куточків рота, кривий горбик на давно загоєному зламаному носі. Сотню? Тисячу? Коли лежала на ліжку в Новому дворику, думаючи про колекційки. Коли ходила вулицями Додсворта, намагаючись не думати про майбутній суд. Коли намагалася заснути у своїй першій орендованій квартирі в Единбурзі, читаючи його листи й сумуючи за всім залишеним позаду. Вона простягнула руку й торкнулася його обличчя, провела пальцем по надбрівних дугах і горбику на носі.
І подумала: «Ти мій. Ти завжди був моїм».
— Усе буде гаразд, — мовила вона. — Обіцяю. Але поїхати
А Вілл просто кивнув. Він програв.
Їхати довго, тому Ганна взяла квиток першого класу, який передбачав обід. Сиділа ліворуч за напрямком руху. За Единбургом шлях стелився вздовж узбережжя, тож упродовж коротких прекрасних тридцяти хвилин її від води відділяла лише тонесенька скляна шибка.
Ганна сиділа, притулившись головою до вікна, дивилася на берегову лінію, що здіймалась і опускалась, на хвилі, які виблискували під промінням осіннього сонця, і згадувала, як Вілл уперше приїхав до неї — у вересні після завершення навчання.
На той час Ганна жила в Единбурзі вже понад рік, однак місто й досі було чужим для неї, а тим паче його околиці.
«Ходімо на пікнік, — запропонував Вілл. — Виберемося з міста. Чув про велич Танталлонського замку». Тоді він ще не мав мотоцикла, тож вони поїхали потягом — тим самим маршрутом, що й зараз.