Та дівчина полностью

Ганна розуміла, що та намагалася її заспокоїти, але спокою не відчувала. Навпаки. Її серце калатало, а лінія на моніторі шалено летіла догори. Її знову пробрало огидне відчуття, ніби вона сповзала в морок невизначеності. Те саме переживала після вбивства Ейпріл: усвідомлення, що події взяли над нею гору, а її життя вийшло з-під контролю. Тільки цього разу не поліціянти кажуть їй, куди йти, що робити і як почуватися, а лікарка в білому халаті, що має ту саму, таку знайому жалісливу й сповнену розуміння усмішку.

— Ні, — категорично мовила Ганна. — Ні, так не можна. Так не має бути!

— З вашою дитиною все гаразд, — спокійно повторила лікарка. — Я ж не хочу зробити вам гірше, лише прагну якнайкраще подбати про вас і дитину. Розумію, що ви засмучені, бо щось не так...

— Я не засмучена! — вибухнула Ганна, але ці слова були такою відвертою брехнею, що вона захотіла ридма сміятися через іронічність цього факту. Її горло стиснулося, вона відчувала, що от-от заплаче. Та не могла. Не хотіла. Натомість глибоко вдихнула. — Перепрошую. Звісно, я засмучена. Просто... просто все так несподівано. Тиждень тому все було добре, а зараз ніби...

«Ніби хтось прийшов, узяв моє життя під контроль, вирвав усе з рук і повів мене туди, куди я зовсім не хочу йти, але нічого не можу з тим вдіяти».

Ганні кортіло відповісти саме так, але вона змовчала. Направду ці слова влучно описували відчуття, але її раціональне «я» знало, що така реакція майже не стосується дитини й тиску. Вона набагато тісніше пов’язана з Ейпріл і Невіллом, з тими подіями минулого й сьогодення.

І раптом, разом із цією думкою, їй сяйнуло, що робити далі. Ганна відчула, як серцебиття сповільнилося, а в душі запанував спокій. Одного разу події, яких вона не могла контролювати, вирвали в неї з рук власне життя. Але тепер вона нізащо у світі не допустить, щоб так сталося знову.

Цього разу все буде геть інакше.

— То куди їдемо? — запитала Новембер, коли Ганна пірнула в пропахлий шкірою салон лімузина. — Правда ж, не на роботу?

От лихо. Крамниця. Ганні захотілося вдарити себе по лобу паперовим пакетом з пігулками, що тримала в руках.

— Я геть забула про роботу. Треба зателефонувати колезі. Можеш підкинути мене до Стокбриджа? Я живу в Стокбриджському завулку, біля Дін-Парк-стріт.

— Гадки зеленої не маю, де це, — з усмішкою мовила Новембер, — але якщо Артур знає, то залюбки.

Вона нахилилася поговорити з водієм, а Ганна зателефонувала до крамниці. Робін узяла слухавку, і Ганна пояснила їй усю ситуацію, потім заспокоїла шоковану й стурбовану колегу, вислухала настанови, що їй треба йти додому, відпочити та в жодному разі не приходити наступного тижня.

— Я не братиму лікарняного, — відповіла Ганна на останню довжелезну вказівку Робін. — Я не хвора, а ще маю багато відпускних днів. Запитаю в Кеті, чи зможу взяти тиждень.

— Добре! — суворо мовила Робін. — І щоб наступного тижня на очі мені не потрапляла. Тепер іди й відпочинь. Тобі треба розслабитися. Поїж шоколаду й не суши собі голови!

Вона поклала слухавку, а Ганна зітхнула.

«Уже відпустили додому, — написала вона Віллові. — Усе гаразд. З дитиною теж. Мене підвезуть. Скоро побачимося. Цілую».

— Усе гаразд? — запитала Новембер, а Ганна кивнула.

— Так, на роботі всі такі добрі, а я відчуваю себе якоюсь дурисвіткою.

— Чого б то? — здивовано запитала Новембер. — Ти ж не винна!

Ганна лише похитала головою. І не тому, що почувалася винуватою через сьогоднішні події. Атому, що не збиралася дослухатися до порад Робін. Не те щоб не хотіла, просто не могла. Десять років тому її захопив неконтрольований вихор подій. Тоді її життя обернулося на боротьбу із цим почуттям безсилля й паніки. Цього разу вона не сидітиме склавши руки, поки Ґерайнт копирсається в її минулому, а адвокати працюють за лаштунками. Цього разу вона візьме все у свої руки.

— Я поїду до Оксфорда, — сказала Ганна Новембер. — Думаю, іншого виходу просто немає. Я божеволію, відколи помер Невілл: знову й знову прокручую в голові спогади про той вечір, намагаюся зрозуміти, чи мала я рацію, чи справді бачила те, що пам’ятаю. Бо що більше я дізнаюся, то сильніше мені здається, що все було геть не так. Маю відчуття, ніби я щось пропустила, ніби щось вислизає від мене всі ці роки.

— Що ти маєш на увазі? — невпевнено запитала Новембер. — Що саме?

— У тому й то річ, що я не знаю. Може, якщо повернуся, поговорю з іншими людьми, які були того вечора там, наприклад, з доктором Маєрсом... — Ганна ковтнула. — Я маю подружку в Оксфорді, Емілі. Говорила з нею кілька тижнів тому, коли помер Невілл. Вона запрошувала мене в гості. Тоді я відмовилася — для мене не було б нічого гіршого, аніж опинитися там знову. Але тепер... тепер я скажу їй «так».

Ганна глянула на схвильовану Новембер.

— Що скажеш? Гадаєш, я збожеволіла? Бо Вілл так і думає.

— Ні, ти не збожеволіла, — повільно відповіла Новембер. — Просто... не думаю, що це гарна ідея — їхати самій до Оксфорда. Усі зрозуміють, що ти приїхала туди, аби щось винюхати.

— Ти про що? Мені потрібне якесь виправдання?