Та дівчина полностью

— Я про те... — Новембер глибоко вдихнула. — Я про те... що тобі треба їхати зі мною.

— З тобою? — Ганна намагалася не видати здивування. «Але ж ми ледь знайомі», — вигулькнуло в її голові, що насправді було не цілком правдою. Так, вони з Новембер провели разом лише кілька годин, але вона — сестра Ейпріл. Глибоко в серці Ганна відчувала, що вони знають одна одну значно довше.

— Дивись, я там ніколи не була, — швидко заговорила Новембер, пояснюючи їй свою думку. — Я про Оксфорд. Я ніколи не бачила, де жила Ейпріл, де померла. І, якщо чесно, це завжди гризло мене. І тоді, і зараз. Ти могла б узяти мене із собою до Оксфорду й сказати Маєрсові правду: що смерть Невілла сколихнула мої спогади, що я хочу заспокоїти їх, побачивши, де жила Ейпріл. Не думаю, що керівництво коледжу нам відмовить.

— Так... навряд чи відмовить, — повільно й замислено мовила Ганна. Їй дедалі більше подобався цей план. Діяти разом безпечніше, а ще Новембер зможе запитати те, про що сама Ганна не заговорила б.

— Треба дізнатися, чи він ще там, — мовила Новембер. — А як його звати?

— Гораціо, — Ганні було незвично вимовляти лише його ім’я, це звучало надто інтимно й фамільярно. Вона пригадала слова Ейпріл у день вечірки доктора Маєрса: «Гораціо запросив мене й ще кількох дівчат випити в місті...» Сьогодні годі навіть уявити, щоб викладачі так перетинали межу.

Новембер щось набрала в телефоні, а потім простягнула його Ганні.

— Це він?

— Так, він, — відповіла Ганна.

То була сторінка факультету англістики Пеламського коледжу, перший запис — «проф. Гораціо Маєрс, старший декан гуманітарних наук». Трохи старший, трохи сивіший, але, на диво, загалом такий самий. Він не змінився так, як Невілл — спустошена людина-примара, що причаїлася на одній зі сторінок вебсайту BBC і пильнує невідривним оком усякого відвідувача. Маєрс же, навпаки, має чудесний вигляд: з лиском, опасистий, видно, що всі ці роки не бідував.

— Міс Рейн, ми вже під’їжджаємо до Стокбриджського завулка, — пролунав голос з передавача.

Ганна здригнулася. Новембер натиснула кнопку.

— Дякую, Артуре.

Вона обернулася до Ганни.

— Я дуже рада познайомитися з тобою, Ганно. Зараз, певно, скажу дурницю, але я відчуваю... відчуваю себе значно ближче до Ейпріл, ніж будь-коли за останні роки.

Ганна кивнула. Новембер не сказала дурниці, бо вона відчувала те саме.

— Ти впевнена? — запитала Ганна. — Я про поїздку до Оксфорду. Ти ж не зобов’язана. Якщо думаєш, що за мною потрібно приглянути, то не їдь. Я буду з Емілі. Або попрошу Вілла.

— Я іду, бо справді хочу поїхати, — сказала Новембер.

Авто зупинилося, а Ганна взяла свою сумку.

— Гаразд, дякую тобі. І дякую, що підвезла.

— Та нема за що. Бережи себе, Ганно.

— Берегтиму, — мовила вона, а потім вийшла з автівки й завмерла, спостерігаючи, як силует Новембер у задньому вікні поволі віддалявся і зменшувався. На якусь мить вона ніби обернулася на Ейпріл і мало не роздерла Ганниного серця.

— Ти знущаєшся? — на Вілловому обличчі з’явилися шок, розчарування і розгубленість водночас, коли під час вечері Ганна розповіла йому про свої плани. — Та якого чорта тобі туди їхати? Чого зараз? Саме тоді, коли тобі треба відпочивати. — Він кивнув головою на пакетик з ліками, який Ганна лишила на бильці дивана.

— Лікарка сказала чітко: мені не треба менше працювати чи щось таке, — терпляче відповіла Ганна. Вони вже це проходили. Те саме вона сказала Віллові, коли зайшла до вітальні й побачила, як він ходив туди-сюди кімнатою з телефоном у руках і читав в інтернеті про «високий тиск під час вагітності». — Доза реально низька, вони виписують цей препарат багатьом вагітним. Я навмисно перепитала, чи треба мені працювати менше. Лікарка відповіла, що немає потреби, бо ж нічого серйозного. Рекомендувала просто більше сидіти й частіше перепочивати. І я влаштую собі такий відпочинок. У тому то й річ.

— А щодо Новембер... — мовив Вілл, ніби Ганна нічого й не говорила. — Вона хоч трохи розуміє, через що ти пройшла? Вона взагалі розуміє, про що просить?

— Нічого вона в мене не просила. То була моя ідея поїхати до Оксфорду, а не її. І Новембер тобі сподобалася б, Вілле, — мовила Ганна і взяла його за руку, помацала сухожилки й дрібні кісточки, поводила своїми пальцями по його. Поцілувала зовнішній бік долоні. — Чесно. Вона як... — Ганна притихла, добираючи слова. — Вона як Ейпріл, але, я не знаю, добріша, мабуть. І вона все розуміє, бо й сама пережила дуже схоже.

— Її тягали по судах? — розлючено пробурмотів Вілл. — Її підстерігали під дверима її ж будинку з дня на день, місяцями, роками?

— Вистежували? — Ганна відпустила Віллову руку. — Впевнена, що так, Вілле. Вона ж сестра Ейпріл. Можеш уявити, що вона пережила? їй було одинадцять, коли Ейпріл убили. Більшу частину дитинства вона намагалася змиритися із цим фактом, спостерігала, як преса розриває її сестру на шматки, а батько помирає від стресу. Я переконана, що вона все розуміє.

Звісно, такі слова трохи присоромили Вілла.

— Я не знав, що батько Ейпріл помер. Коли?

— Кілька років тому, здається.