— А він мовчав, — прошепотіла Новембер. — І тоді, мабуть, запевнив її, що дістане ще. Певно, навіть поспівчував їй через тебе й Вілла, сказав, що її гнів через таку зраду виправданий.
— Думаю, Г’ю допоміг їй спланувати ту останню витівку, — додала Ганна. — А може, навіть запропонував таку ідею. Підказав, щоб вона прикинулася мертвою, і пообіцяв запевнити мене, що пульсу немає. Я побігла б кликати на допомогу й залишилася б ідіоткою в очах голови коледжу й усіх інших. А потім він нахилився до неї, удав, що робить штучне дихання...
— А коли ти пішла з кімнати, задушив, — безбарвним голосом закінчила Новембер. Запала німа тиша. Ганна стояла біля дверей і відчувала, як з її плечей спав якийсь дивний тягар, та водночас став ще сильніше тиснути на неї.
Ох і Г’ю...
— Треба йти, — мовила Ганна. Її голос зривався. — З тобою все буде гаразд?
— Звісно ж, — сумно мовила Новембер. — Бувай, Ганно.
Вони завершили розмову.
Ганна відімкнула двері й поволі, сходинка за сходинкою, підіймалася до своєї квартири.
Дійшовши нагору, сильно захекалася, адже дитина тиснула їй на легені знизу.
Потім подалася на кухню, сіла біля вікна й задивилася на вулицю.
Вона мала б зателефонувати Віллові, дізнатись останні новини про його виписку, зв’язатися з відділом ерготерапії, замовити таксі, придумати щось з ручками для пересування й владнати ще тисячу й одне питання, щоб він міг повернутися додому. Однак нічого не робила, навіть попри сильну тугу за ним, яка, здавалося, болісно стискає тіло.
Натомість розблокувала телефон, зайшла в гугл і ввела в пошуковій стрічці п’ять слів — учинок, для якого їй бракувало сміливості майже десять років:
А потім натиснула «Пошук».
Результати пошуку виринали один за одним, і Ганна мимоволі здригалася від кожного з них — інстинкт ще з тих часів, коли всяка новина змушувала її тремтіти, а кожен заголовок скидався на удар у живіт.
ВИРОК «ПЕЛАМСЬКОМУ ДУШІЄВІ» СКАСУЮТЬ, — ЗАЯВИЛА ПОЛІЦІЯ ТЕМЗИ
ДЖОН НЕВІЛЛ НЕВИННИЙ. ЯК ПОЛІЦІЯ
ПРИПУСТИЛАСЯ ТАКОЇ ПОМИЛКИ?
УБИВЦЯ ЕЙПРІЛ — НАРЕШТІ СПРАВЕДЛИВІСТЬ?
Ганна натиснула навмання на один із заголовків. Одразу побачила Невілла, що насуплено позирав на неї зі своєї ідентифікаційної картки. Потім — Ейпріл, світлину з її інста-граму, на якій вона грайливо озирається через плече у своїй яскраво-смарагдовій суконці.
Вона глянула на них обох. Зрозуміла, що вперше за десять років може подивитися їм у вічі, хай навіть її очі тонуть у сльозах.
Доторкнулась до їхніх облич — до Джона та Ейпріл — так, ніби вони могли відчути її через екран, через десятиліття, через смерть.
— Простіть, — прошепотіла вона. — Простіть, що я підвела вас.
Вона сиділа, втративши лік часу й втупившись у їхні обличчя: таємниче й усміхнене в Ейпріл, похмуре й обурене в Джона. Та потім її телефон завібрував, сповіщаючи про новий електронний лист, а на екрані вигулькнуло сповіщення. Автор: Ґерайнт Вілльямс. Тема: «Як Ви?».
Вона відкрила лист.