Зрештою, історія Ганни дуже скидалася на вигадку: вбивство десятирічної давнини, її невпинні сумніви, дії Г’ю: викрадення, боротьба, постріли — спершу у Вілла, а потім собі в серце. Його пістолет випадково вистрілив під час бійки? А може... Ганна згадала, яким втомленим він був у машині, коли вони їхали далі й далі у нічний морок, подумала про важезний тягар, який, здавалося, мало не розчавлював його. Можливо, з нього було досить тієї ціни, яку він заплатив, тих жертв, на які пішов, аби захистити власну таємницю.
Вони ніколи не дізнаються правди про ті останні хвилини. Навіть Вілл не знає. Темна кошмарна боротьба була для нього такою само розмитою, як і для Ганни. Вілл пам’ятав лише біль і жаске усвідомлення, що його підстрелили, що він стікає кров’ю, а ще відчуття тепла, яке невблаганно ширилося його тілом. Однак саме Біллів телефон у руках Ганни — липкий і червоний — телефон, який вона розблокувала тремтячими закривавленими пальцями й передала поліції, прояснив усе інше. Г’ю підтвердив Ганнину розповідь власними ж словами: «Браво, Ганно Джонс. Отож. Нарешті ти все з’ясувала. А я знав, що із часом ти зрозумієш».
Та нічого вона не з’ясувала. Щонайменше не цілком. Адже й досі не знала мотивів убивства. Ніхто не знав.
У ТАКСІ ДОРОГОЮ з лікарні вона зателефонувала Новембер зі свого нового телефона, розповіла про похорон і самопочуття Вілла.
— Його можуть завтра виписати, — мовила Ганна, хвилюючись від самої думки про те, що Вілл повернеться додому. Звісно, побитий і в синцях, із прострілом живота завбільшки з кулак, з чорно-жовтими крововиливами, що поширилися майже по всьому торсу, але він опиниться
Перший тиждень з нею була мама, готувала їй обіди: спагеті з фрикадельками або велику ситну лазанью. Однак уже через тиждень Ганна лагідно сказала, що далі впорається сама, що їй треба звикати до самостійного життя. І, крім того, допомога мами могла б знадобитися їй, якщо Вілла не випишуть до пологів.
— Поїхали, побудеш зі мною, — наполягала мама, — поки Вілл одужує.
Однак Ганна похитала головою. Вона не могла покинути Единбург, не тоді, коли Вілл такий хворий. Не тоді, у перші дні, коли лише сиділа біля ліжка й дивилася, як його очі неспокійно бігали під заплющеними повіками. Не зможе й тепер, коли він прокинувся і постійно скучав за нею.
— А як батьки Г’ю? — запитала Новембер, повертаючи Ганну до реальності й похорону. — Було ніяково?
— Ой, Новембер,
— А вони не... нічого не казали про... мотиви? — запитала Новембер.
— Ні, нічого, — сумно мовила Ганна. — Просто... я не питала. Але вони, безсумнівно, дуже любили сина. Я все думаю про нашу останню розмову в Пеламі, перед смертю Ейпріл. Тоді Г’ю проводив мене додому й розповідав, як його батько пишався, що він пішов його стежиною... просто... просто все це розриває мені серце.
— Ейпріл завжди казала, що йому не місце в Пеламі, — мовила Новембер і зітхнула. — Якось вона мені сказала... як же вона так сформулювала? Ну згадала про допомогу, яка нічого йому не дасть, якщо не втримає планки.
— Допомога? — Ганна розгубилася. — Ейпріл не вчила медицини. Як вона могла б йому допомогти?
— Не знаю, — відповіла Новембер. — Думаю, її друг допомагав людям складати іспити чи щось таке. Може, був репетитором?
Ганні перехопило подих. Голос Ейпріл долинув до неї так чітко, ніби вона була на іншому кінці лінії, разом з Новембер: «Он воно як! Мій колишній з Карне гарно заробляв, складаючи за людей
І раптом Ганна все збагнула.
Так буває у грі в судоку, коли майже всі клітинки заповнені, і розмістити останні цифри на місця просто, як порахувати до трьох. Один, два, три.
Один. Відчайдушне бажання Г’ю піти стежиною свого батька, сімейного лікаря.
Два.