Та дівчина полностью

Після розмови з Ейпріл вона очікувала побачити маленьку, ба навіть крихітну кімнатку, але та виявилася більшою, ніж удома. Там був ще один камін із різьбленого каменю й склепінчасте вікно з олив’яним склом, що відкидало діамантовий відблиск на поліровані дубові дошки.

— Ого, як круто! — вигукнула Ганна й одразу захотіла вщипнути себе. Не варто видавати свій захват перед тією розкішною Ейпріл.

З іншого боку, кімната направду крута. Цікаво, скількох студентів вона побачила за чотири століття? Чи були серед них майбутні члени Палати лордів, знамениті політики, лавреати Нобелівської премії та письменники? Ці думки паморочили. Ганну охопило відчуття, ніби коли дивишся не з того боку телескопа й бачиш себе в самому кінці, напрочуд маленьким.

— Непогано, правда ж? — поцікавилась Ейпріл.

Вона підійшла і стала біля дверей, однією рукою спираючись об одвірок, а другою — на випнуте стегно. Слабке вечірнє світло, що пробивалося крізь тонку білу сукню, окреслювало її силует і перетворювало стрижку піксі на білий німб. Вона ніби щойно зійшла з кіноафіші.

— А твоя така сама? — поцікавилася Ганна. Ейпріл знизала плечима.

— Ну схожа. Хочеш глянути?

— Звісно.

Ганна відклала свою валізу й пішла за Ейпріл через вітальню до других дверей. Зайшовши всередину, зрозуміла, що там геть усе інакше. Кімната була дещо більшою, і лише металеве ліжко й камін нагадували їй про власну. Все інше відрізнялося — від килимів до розкішного робочого крісла й оббитого дорогою на вигляд тканиною двомісного диванчика в кутку.

Високий кремезний чоловік у костюмі складав одяг до великої шафи. Він навіть не підвів голови, коли дівчата зайшли.

— Вітаю, — ввічливо мовила Ганна найдоречнішим для знайомства з батьками тоном. — Ви, мабуть, тато Ейпріл. Я Ганна.

Ейпріл пирхнула зо сміху.

— Ти що! Не жартуй так. Це Гаррі. Він працює на моїх батьків.

— Приємно познайомитись, — озвався той через плече, а потім засунув останню шухляду й розвернувся. — Думаю, все, Ейпріл. Можу ще якось допомогти?

— Ні, наразі це все. Дякую, Гаррі.

— Я заберу коробки. Валізу залишати?

— Ні-ні, не треба. Тут немає куди її ставити.

— Добре. Ну що ж, хай щастить. Там, на підвіконні, невеличкий прощальний подарунок від твого тата. Радий знайомству, Ганно, — сказав Гаррі, а тоді розвернувся, узяв купу порожніх сумок та коробок біля дверей і вийшов. Двері зачинилися, а Ейпріл, скинувши взуття, упала на щойно застелене ліжко, глибоко занурившись у м’яку перину.

— Нарешті. Справжнє життя.

— Справжнє життя, — повторила Ганна.

Та насправді вона не поділяла цього захвату. Сидячи тут, у багатовіковому навчальному осередку, серед розкішних речей Ейпріл, вдихаючи незнайомий важкий аромат коштовних парфумів, вона ще ніколи не почувалася такою відірваною від життя. Їй стало цікаво, що скаже про все це її мама, яка, імовірно, досі кружляє навколо Оксфорду, шукаючи місце, щоби припаркуватись.

— Ану гляну, що він там мені залишив, — сказала Ейпріл. — Коробка не від Тіффані, початок так собі.

Вона підвелася з ліжка й підійшла до вікна. На кам’яному підвіконні стояла висока подарункова коробка, з якої визирала листівка.

— «Бажаю гарного початку оксфордського життя. З любов’ю — татусь». Що ж, хоча б підписав сам. Ну це вже плю-сик, бо ж на листівці до мого дня народження був почерк секретарки.

Вп’явшись нігтями в кришку, Ейпріл відкрила її і розсміялася.

— Боже, щойно я подумаю, що батько ледве знає моє повне ім’я, як він доводить протилежне... — Ейпріл підняла пляшку шампанського і два келихи. — Ну що ж, вип’ємо, Ганно Джонс?

— Так, можна, — відповіла Ганна.

Насправді вона не надто любила шампанське. Пила його кілька разів — на весіллях і на п’ятдесятиріччі своєї мами, а опісля мучилася від головного болю. Однак зараз не могла відмовитися: момент просто ідеальний. Може, Ганна з Додсворта й не любила шампанського, однак Ганна з Пеламського коледжу — інша людина.

Вона спостерігала, як Ейпріл, вправно відкорковувавши пляшку, розливає пінистий напій у келихи.

— Хоч і не холодне, а все ж «Дом Периньйон», — сказала Ейпріл, подаючи келих. — За що вип’ємо? А що, коли за... Оксфорд? — Вона підняла бокал.

— За Оксфорд, — повторила Ганна. Вона цокнулася келихом з Ейпріл і скуштувала напій. Тепле шипуче шампанське зашумувало в роті, бульбашки розтеклися по язику, алкоголь залоскотав у носі й горлі. Вона відчула легке запаморочення, але не могла зрозуміти, чи то від шампанського, чи то від пропущеного ланчу, чи просто від того, що... вона тут. — І за Пелам.

І за нас, — додала Ейпріл. Вона відкинула голову й осушила келих чотирма довгими ковтками. Потім налила ще й подивилася на Ганну, а її обличчя осяяла широка хитрувата усмішка, від якої на м’яких щоках з’явилися милі ямочки. — Так, за нас, Ганно Джонс. Наше життя тут буде шикарнючим. Правда ж?