Та дівчина полностью

Поклавши слухавку, Ганна відчула, як тиша крамниці огортає її, наче кокон. Вона ніколи не казала цього Кеті, але саме заради таких митей і прийшла працювати до «Небилиць». Ганну не цікавила суботня штовханина, метушня покупців чи наплив туристів на фестиваль у серпні. Натомість вона прагнула поринути в заспокійливу тишу буднів, коли можна побути... ні, не на самоті — адже неможливо бути на самоті в кімнаті з тисячами книжок, — коли можна лишитися наодинці з ними.

Крісті. Бронте. Сеєрс. Мітфорд. Дікенс. Ці автори допомогли їй пережити роки після смерті Ейпріл. Ганна втекла в книжки від прискіпливих поглядів і жалощів, від збіса непередбачуваного інтернету й страхіть цього світу, у якому будь-якої миті тебе може підстерегти репортер, цікавий незнайомець або смерть найкращої подруги. То була втеча до світу, де все впорядковано. Ніде правди діти: у книжках стається й погане. Скажімо, на двісті сьомій сторінці. Але, хай там що, воно завжди траплятиметься на двісті сьомій сторінці. І коли ти перечитуєш книжку, то розумієш, що ось воно — наближається. Стежачи за сюжетом, ти зауважуєш знаки, а отже, можеш підготуватися.

Ганна слухала, як ніжні краплі единбурзького дощу стукають по напівкруглому вікну за її спиною, а старі паркетні дошки тихесенько риплять від нагрітих опалювальних труб. Вона відчувала мовчазне співчуття книжок. Якоїсь миті їй закортіло взяти одну з них, можливо, найулюбленішу— роман, який вона знає майже напам’ять; податися до дитячого відділу, вмоститися в крісло-мішок і відгородитися від світу.

Однак не могла. Вона на роботі. Ще й не сама. Ганна побачила, як Робін уже вертається через «Небилиці» — лабіринт маленьких вікторіанських кімнат, обставлених елегантними столиками й презентаційними кошиками.

— Бі-бі! Іде Робін Ґрант, надзвичайна чайна леді! — Вона рвучко поставила дві чашки на прилавок, аж темний гарячий чай хлюпнувся небезпечно близько до підставки з листівками. — Твоя з ложкою. А ти... — Робін глянула на Ганну й завмерла, прочитавши щось дуже тривожне на її обличчі. — Усе гаразд? Ти якась дивна.

У Ганни завмерло серце. Невже так очевидно?

— Просто... — повільно пробурмотіла вона. — Я почула дивні новини.

— О боже. — Робін прикрила рот рукою і мимохіть зиркнула на живіт Ганни, а тоді знову глянула їй у вічі.— Це ж не...

— Та ні! — швидко відповіла Ганна і спробувала видушити усмішку, проте та вийшла натягнутою і сухою. — Нічого такого, це лише... лише сімейні негаразди.

Тієї миті тільки така відповідь з її вуст могла прозвучати більш-менш правдиво. Та промовивши ці слова, Ганна одразу пошкодувала, що не придумала нічого кращого. Джон Невілл не її родич. Вона не хотіла, щоб він і пам’ять про нього хоч якось стосувалися її родини.

— Тобі треба йти? — запитала Робін. Вона глянула на годинник, а тоді обвела поглядом порожню крамницю. — Уже майже п’ята. Не думаю, що сьогодні буде наплив. Я сама впораюсь.

— Hi, — машинально відповіла Ганна.

Їй не треба йти. Зрештою, що змінилося? Нічого. Водночас вона подумала, що треба стояти тут і усміхатися до клієнтів так, ніби нічого не сталося, коли спогади аж киплять і вирують у голові...

— Іди, — рішуче сказала Робін. — Серйозно. Іди й не хвилюйся. Якщо Кеті раптом загляне, я їй усе поясню. Не думаю, що вона буде проти.

— Справді? — перепитала Ганна, і Робін ствердно кивнула.

Ганну сповнило відчуття провини та вдячності водночас. Вона підвелась і взяла телефон. Іноді Робін дратує її, особливо її невпинна життєрадісність, як у дівчат-гідів, звичка раз у раз повторювати клієнтам: «Ні, це вам гарного дня!» Та тепер її тверда й непохитна доброта безмірно заспокоювала.

— Я щиро вдячна тобі, Робін. І подяка не забариться, обіцяю.

— Та що ти, не треба ніяких подяк. — Робін дружньо усміхнулася і поплескала її по плечі. Проте Ганна все одно помітила занепокоєння в її очах.

Повільно ідучи до кімнати для персоналу, щоб зібрати свої речі, Ганна відчувала на собі уважний погляд Робін.

КОЛИ ГАННА ВИЙШЛА З КРАМНИЦІ, дощ уже припинився. Цей осінній, ясний і вологий день нагадав їй час, коли вона вперше з’явилася в Пеламі, а тому на якусь мить зв’язок з минулим став нестерпно реальним. Чекаючи, поки світлофор спалахне зеленим, Ганна з подивом відчула, ніби будь-якої миті може побачити Ейпріл: та неквапливо йтиме крізь натовп, на її вустах виграватиме лінива глузлива посмішка, а глибокі ямочки то з’являтимуться, то зникатимуть з її щік. Ганні довелося спертися на ліхтарний стовп — минуле таке реальне, таке близьке. Її охопило невгамовне бажання, щоб усе це відбулося насправді: щоб ота висока білявка, яка поспішає крізь натовп і наче світиться зсередини, була Ейпріл — осяйна, вродлива, жива. Як вона привіталася б з нею? Обняла б? Дала б їй ляпаса? Чи розплакалася б?

Ганна не знала. Мабуть, усе разом.

Вона прямувала крізь натовп туристів до автобусної зупинки, щоб сісти на свій звичний 24-й автобус до Стокбриджа: хотіла швидше дістатися додому, повечеряти, розпростерти втомлені ноги, ввімкнути телевізор і відпочити за переглядом якоїсь несерйозної передачі.