Та дівчина полностью

— Я дуже перепрошую, — повторив він, цього разу впевненіше, але Ганна відступила, не маючи сили дивитися йому у вічі й думати про щось інше, окрім бажання втекти. — Раян сказав...

Це ім’я розтопило кригу. Раян.

Вона зупинилася, а потім обернулася.

— Ви говорили з Раяном?

— Так, він мій добрий друг. Саме він порадив мені побачитися з вами.

— Як... як він?

— Він... що ж, у нього все гаразд. Принаймні краще, ніж раніше.

Ганна мовчки ковтнула, не здатна визнати, що нічого не знає про нього, бо не бачилася з ним понад п’ять років. Що вона взагалі за подруга?

— Я дуже й дуже перепрошую, — знову повторив Ґерайнт, цього разу жалісно. — Дуже перепрошую, що так впав на вашу голову. Мав би подумати, що такий час і місце геть недоречні.

— Та пусте, — відповіла Ганна й одразу зрозуміла, що злукавила. Їй закортіло вдарити себе через ці слова. — Напишіть мені на пошту, добре? Я відповім, обіцяю. Але не приходьте сюди. Це ж моя робота. Тут нічого не знають про... про ті часи.

— Розумію, — прошепотів чоловік, ніби вони були спільниками. — Я напишу. Дякую вам, Ганно.

І він пішов.

Після того як за ним зачинилися двері крамниці, Ганна відчула, що ноги тремтять. Вона навпомацки дісталася до крісла-мішка в кутку, сіла й сховала обличчя в долоні, намагаючись не труситися.

От чого, чого вона сказала про електронний лист? Тепер їй доведеться читати його, ще й відповідати. Нащо?

Однак за мить Ганна усвідомила, що інакше не позбулася б його. Щонайменше їй здалося, що це був єдиний спосіб. Десь глибоко в душі вона досі залишається тією милою, ввічливою дівчинкою з Додсворта, яка прагне подобатися людям, боїться сперечатися й не хоче нікого розчаровувати.

Вона спробувала уявити, як Ейпріл повелася б з отим Ґерайнтом.

Вона, мабуть, просто послала б його на три букви своїм максимально знудженим і протяжним тоном. А потім, після того як він пішов би, сміялася б і кепкувала з його передчасно полисілої макітри.

Однак Ганна швидко викинула цю думку з голови. Вона не могла думати про Ейпріл. Не тепер. Надто ж не тепер.

Коли вона спробувала підвестися, її телефон завібрував. Спершу в голові вигулькнуло запитання: «І що тепер?», а потім охопило інстинктивне бажання вимкнути звук і перевести дзвінок на автовідповідач. Вона не зможе розмовляти з мамою. Не зараз. Однак телефонувала не мама. І навіть не Вілл.

Телефонували з лікарні.

Вона відповіла:

— Так, слухаю.

— Так-так, вітаю, — голос жінки на іншому кінці дроту звучав енергійно і трохи роздратовано. Вона, як і багато хто, затнулася на її прізвищі: — Я розмовляю з Ганною де Чест... де Честен?

— Так, — відповіла Ганна, не бажаючи виправляти вимову. — Щось сталося?

— Ну-у... це Еллі з акушерської бригади. Ми домовилися з вами про зустріч о другій. Ви забули?

Ганна знову відчула відплив і різкий приплив крові до обличчя.

— Вибачте, — відповіла Ганна тремтливим голосом і подалася до кімнати для персоналу, пробираючись між хиткими вітринами так швидко, як тільки могла. — Я зовсім забула, просто дещо трапилося, сімейні негаразди. — О ні, вона знову промовила ці два слова, та було запізно забирати їх. — Я дуже перепрошую. Підкажіть, уже пізно?

— Що ж, вам пощастило: дві мої наступні клієнтки приїхали раніше, тож я можу перенести вас на чотирнадцяту двадцять, якщо встигнете. Ви далеко?

— Ні, зовсім близько. Я дуже й дуже перепрошую, — вчергове повторила Ганна, дійшовши до кімнати для персоналу. Схопила пальто з гачка на внутрішньому боці дверей і стала вдягати його. — Буду через п’ять хвилинок, обіцяю.

Поклавши слухавку, вона побачила, що Робін уважно дивилася на неї з-за чайника.

— Усе гаразд?

— Так. І ні. Я забула про зустріч з акушеркою. Вибач, мені так шкода, але ти не могла би підмінити мене?

— Звісно! — жваво відповіла Робін. — Ти головне заспокойся. Бо ще зашкодиш собі!

— Ти моє золотце, — засапано мовила Ганна, а потім вхопила свою сумку й вибігла з крамниці.

Ну що, вип’ємо? — запитала Ганна в Ейпріл, яка клацала на телефоні у вітальні. Ганна нарешті розклала свої речі, тож їхнє житло знову стало схожим на рідну домівку.

— Ну звісно ж, — відповіла Ейпріл і потягнулася по-котячому, розпростерши пальці рук і ніг. — Пеламський бар? Ліньки йти в місто.

— Звичайно. А ми можемо піти через клавд? Дорогою я зустріла Раяна, він попросив сказати йому, якщо кудись підемо... — Ганна почервоніла на останніх словах. Вона зможе зайти до клавду ніби-то зовсім не заради Вілла. А якщо Раян і Вілл вже будуть там, то Ейпріл, безсумнівно, покличе свого хлопця із собою. Саме так, завдяки Раянові, Ганна зможе опинитися в компанії Вілла.

— Без проблем, — відповіла Ейпріл, схопила телефон, ключі та сумочку, глянула на себе в дзеркало і рушила за Ганною. Вони спустилися сходами й пішли через дворик до клавду.

Коли проходили масивну сучасну будівлю, Ганна за звичкою глянула на Віллове вікно — друге праворуч, розміщене між вікнами Г’ю та Раяна. Там було темно. Однак у Раяновій кімнаті світилося, а вікно, попри холод, було відчинене.