Здивована Ганна скинула рюкзак з одного плеча, тоді з другого й попрямувала до крісла перед каміном. Торбинка була невеличка, із цупкого білого картону, замість ручок — груба чорна репсова стрічка. Усередині лежав пакуночок, загорнутий у падубно-зелений папір. Вона обережно вийняла його, розв’язала стрічку й витягла вишукану блискучу коробочку.
— Шантекай, — прочитала Ганна. Вона не знала цього бренду, але саме упаковання та його вага підказували, що ця річ надто дорога для косметичного відділу «Супердраґ». — Це лак для нігтів?
— Помада, — відповіла Ейпріл, узяла в Ганни коробку й відкрила кришечку. — Я замахалася дивитись, як ти користуєшся цим жахливим мастилом, яке називаєш косметикою. Розтули, будь ласка, рота.
Ганна розтулила губи й заплющила очі. Її обличчя наче застигло в дивній усмішці, яку переймають маленькі дівчатка, коли дивляться на своїх матерів у дзеркало. Ейпріл провела помадою по Ганниних губах так ніжно, що її аж мороз пройняв. Розплющивши очі, вона побачила самовдоволену подругу.
— А я знала! Іди поглянь у дзеркало.
Ганна так і зробила.
У дзеркалі вона побачила себе, та не зовсім. Там стояла Ганна, але її губи були м’якими, повними, насиченого темно-рожевого кольору, які так і вабили до поцілунку. Колір був драматичним, але не клоунським, як її темно-червона помада. Він був... ідеальним.
— Дякую, — сказала вона Ейпріл, а потім мимоволі обійняла подругу, відчуваючи її тонкі й ніжні, як у пташки, кісточки, зануривши обличчя в хмару її платинового волосся, вдихаючи дивний важкий запах парфумів, якими вона завжди користувалася. — Я люблю тебе, Ейпріл. Я дуже скучила за тобою за Різдвяні свята.
Ганна радше відчула, а не почула, як Ейпріл ковтнула. Як вона вдихнула повітря, як їй здавило горло. Відчула, як пальці Ейпріл стиснули її спину, ніби вона не хотіла її відпускати.
Потім ті пальці легенько відштовхнули її, і перед нею знову з’явилася та сама безтурботна Ейпріл, яка полюбляла закочувати очі й сміятися з неї.
— Ага, так-так, ти — сентиментальна корівка. Ходімо. Спустимося до бару. Мені треба випити.
Найбільше Ганна любить працювати в крамниці дощовими днями. Вони не найкращі для бізнесу, бо постійні покупці залишаються вдома, а туристи на таксі ідуть до музеїв замість того, щоб розгулювати вулицею Вікторії та провулками навколо замку. Звісно, Ганна обожнює своїх клієнтів, але працює в «Небилицях» не через них.
Вона завжди почувалася найбезпечніше серед книжок. У Додсвортській бібліотеці, де ще маленькою зачудовано переглядала дитячі книжечки, поки її мама перевіряла письмові роботи в довідковому відділі. В оксфордському «Блеквеллі», культурному розі достатку, де було все: від Есхіла до коміксів про людей Ікс. У Бодліянській бібліотеці — справжньому храмі науки й літератури. У тиші Пеламської бібліотеки з її дерев’яними столами та мерехтливим тьмяним світлом низьких абажурних ламп. Ганна ніколи не розуміла людей, які одружувалися в каплиці коледжу: сама вона не релігійна, тож не відчувала жодного зв’язку з тим віддаленим суворим місцем та його псалмами, славнями й уроками латини. Вони з Віллом одружилися в единбурзькій ратуші — просто розписалися: церемонія тривала кілька хвилин. Але бібліотека... о так. Вона могла уявити, як виходить заміж за Вілла в Пеламській бібліотеці, у глибокій благочестивій тиші, в оточенні всього, що людство знає про кохання — серед романів, віршів, слів.
Багато років тому Ганна приїхала до Единбурга, втекла від листів з Пеламу, сповнених питаннями щодо її майбутнього. Просто не мала відповідей на них. Тож тодішнє рішення шукати роботу в книгарні було очевидним. Про посаду професійної бібліотекарки без вищої освіти не могло бути й мови. Так само з видавництвами. Колись Ганна мріяла працювати редакторкою, уявляла стоси рукописів на своєму столі й стіну з книжками у вітальні, які вона відредагувала. Але в усіх оголошеннях вимагали щонайменше ступінь бакалавра, а деякі — магістра або ще й додаткові кваліфікації. А книгарні... книгарні були невибагливі. Кеті навіть не зважала на те, що Ганна не мала досвіду роботи в роздрібній торгівлі. «Якщо ти любиш книжки, — сказала вона, — то все вдасться».
Так і сталося. Спочатку вони з Кеті працювали разом, щоб Ганна зрозуміла, як розраховувати на касі, як стежити за товарними запасами, кому з покупців варто допомагати порадами, а кому краще дати спокій.
Тепер, через дев’ять років, Кеті частково на пенсії, а Ганна керує крамницею разом з Робін. Саме Ганна комунікує з представниками, перевіряє запаси, вирішує, скільки нових книжок Поли Говкінз вони замовлятимуть, чи виставлятимуть Харукі Муракамі на вітрину, коли запрошуватимуть Яна Ренкіна на літературний захід тощо. Робін працює з дитячою літературою та відповідає за сторінку крамниці у фейсбуці й твіттері.