Сьогодні з полудня сильно дощило. За цей час до книгарні завітав лише один покупець — юнак, який вже доволі довго розглядав товари в дальній кімнаті крамниці. Кеті завжди казала, що пропонувати допомогу варто лише тоді, коли очевидно, що людина розгублена. «Найгірше відчуття — коли до тебе чіпляються», — повторювала вона.
Однак ті, хто йдуть до дальньої кімнати, — надто ж студенти з рюкзаками — завжди насторожують, адже можуть щось поцупити. Саме там розташований відділ нонфікшну, де зберігаються деякі з найдорожчих книжок у крамниці — академічні довідники й п’ятдесятифунтові книжки про мистецтво від видавництва «Ташен». Якщо хочеш щось вкрасти, краще починати саме з того місця.
— Хай або ворушить своїм сідлом, або просто вимітається, — прошепотіла Робін до Ганни, повернувшись з кімнати для персоналу й побачивши, що він і досі там.
Ганна розсміялася.
— Піду гляну, чого хоче.
Зайшовши до відділу нонфікшну, Ганна кашлянула, аби покупець не подумав, що до нього хтось скрадається. Чоловік випростався й обернувся. Ганна зрозуміла, що він не такий молодий, як їй здалося. Коли дивилася на нього з іншого боку магазину, на його світло-рудувате волосся й рум’яні щоки, він видався їй підлітком зі шкільним портфелем на плечах. Та підійшовши ближче й побачивши рожевий проблиск шкіри, що виднівся з-під поріділого волосся на потилиці, вона зрозуміла, що помилилася. Він був, певно, трохи молодшим від неї — мав десь років двадцять п’ять. Отже, не студент. І, певно ж, не магазинний крадій.
— Вам чимось допомогти? — запитала вона.
— Вітаю-вітаю, — відповів він. — Взагалі... так. — Його голос звучав невпевнено, а ще він мав легкий акцент. Не шотландський. Може, вельський? — Я шукаю біографію Теда Банді.
Тед Банді.
Ганна стиснула губи. Вона намагалася не засуджувати читацьких уподобань. «Немає такого поняття, як гріховна насолода», — це гасло Кеті і Ганна великою мірою поділяє його. Від Джеффрі Арчера до Джеффрі Чосера, від «Чужинки» до «Аутсайдера» — всі вони змушують видавничі колеса крутитися, а гроші надходити до кас, а якщо ще й дарують комусь кілька щасливих годин, то більшого й не треба. Та все ж Ганна не могла зрозуміти, чому люди купують документально-криміналістичні книжки. Навіщо добровільно занурюватись у страждання таких людей, як вона?
— Я не впевнена, — відповіла Ганна, намагаючись приховати напругу в голосі. — Але ви правильно прийшли: якщо вона є, то саме в цій секції. Якщо ж ні, зможу замовити.
Вони, схилившись, стояли пліч-о-пліч і дивилися на полицю з біографіями про справжні злочини. Зрештою Ганна похитала головою.
— Ні, перепрошую. Здається, її таки нема. Вам потрібен саме Банді, чи можу порекомендувати щось інше? «Я зникну в темряві» має бути дуже хорошою книжкою. — Вона торкнулася її корінця. — Я сама її не читала, але моїй колезі Робін дуже сподобалася. Та й відгуки гарні. Вона про полювання на золотого вбивцю. Це не зовсім біографія, думаю, там радше йдеться про слідчий бік справи.
— Гаразд, — відповів чоловік, дещо здивувавши її. Він узяв книжку з полиці — важку, у твердій палітурці, вартістю понад двадцять фунтів. — Дякую. Тоді беру.
— Прекрасно. Може, вас ще щось цікавить? — запитала Ганна.
Подумавши, що чоловік скаже «ні», вона вже зібралася йти до каси, аж раптом зупинилася через його погляд. Він був якийсь дивний... знервований. Вичікувальний.
— Ну, взагалі, так, — відповів він. Його голос підвищився на пів октави, як у підлітка. — Ви Ганна Дж... Джонс?
Вона прикипіла до місця.
Усе її тіло миттєво скам’яніло, а щоки спалахнули жаром. Якийсь час вона просто стояла, заклякла, й дивилась на нього, добираючи слова. Збрехати? Піти геть? Чи просто не відповідати?
Байдуже, що вона скаже. Гнітюче мовчання вже відповіло йому. Обличчя чоловіка видавало, що він упізнав її, попри всі мудрування із зовнішністю після суду: окуляри, які стала носити постійно, а не тільки для перегляду телевізора, коротке волосся — довгим пожертвувала заради приватного життя. Таких змін достатньо, щоб обдурити випадкового спостерігача. Та цей хлопець, очевидно, знав значно більше. Він намагався приховати вдоволення, але не міг. Влучив же в саме яблучко.
— Хто ви такий? — зрештою мовила вона й сама здивувалася, почувши власний голос. Він скидався на гнівне шипіння. — Хто
Біло-рожеве обличчя чоловіка раптом посмутніло, він ніби образився.
— Я письменник. Мене звати Ґерайнт. — Звісно. — Я перепрошую, — провадив він далі, — я надсилав вам лист, запитував, чи можна п-підійти й представитися, але ви не відповіли. Тож подумав...
От паскудство.
Чоловік говорив далі: щось про статтю, подкаст, інтерв’ю, але вона нічого не чула через дзвін у голові.
— Ні, я не можу, — урвала його Ганна. Її голос досі звучав жорстко і здавався чужим. — Не тут. Більше не приходьте сюди. Зрозуміло?
— Я перепрошую, — сказав чоловік, цього разу щиро, й нахмурився. — Я мав би подумати... Мені й на думку не спало...
— Просто йдіть звідси, — різко відрубала вона. Чоловік кивнув і обережно поставив книжку назад на полицю.