Перед канікулами Ганна сподівалася, що її закоханість у Вілла вщухне й за шість тижнів розлуки вона забуде його іронічну посмішку, довгі худі руки й те, як її серце оживало, коли він усміхався до неї через переповнену СКВ. Але одне-єдине повідомлення показало, що це неправда. Він досі подобався їй. Дуже. І цей факт офіційно робив її найгіршою подругою у світі.
Замість відповісти Відлові, вона написала Ейпріл, намагаючись придушити почуття провини.
«Як ти? З Різдвом! Сподіваюся, день був гарним».
«дякую, — відповіла Ейпріл. — він був до чортиків паскудний але подарували сумочку від баленсіяги то хоч щось добре».
Тиша.
«як там твій деньок?»
«Досить добре, — відписала Ганна, — хоча й без такої сумочки. Ну нема щастя без нещастя».
«ха-ха!» — відповіла Ейпріл, додавши картинку жаби, що сміється.
Тепер, коли потяг під’їжджав до Оксфордського вокзалу, Ганну охопила не туга за домівкою, а щось протилежне. Відчуття, ніби прибула додому. Думка про Пелам, Ейпріл і їхню кімнатку високо під дахом здійняла в ній хвилю щастя, яку не змогли притлумити навіть колекційки.
Виходячи з потяга, вона вгледіла попереду на платформі Раяна й кинулася підбігцем до нього, безжально проштовхуючись крізь натовп студентів. То було нелегко, бо Ганна несла рюкзак і тягнула за собою валізу, однак біля турнікета вона таки наздогнала його. Він стояв на місці й порпався в гаманці.
— Раяне! Як твої канікули?
— Овва, Ганна Джонс! — озвався той із широкою усмішкою, а потім обійняв Ганну так, що в неї аж кістки затріщали. — Як ся маєш, дорогенька?
— У мене все добре. Ти як?
— Теж усе добренько. Гарно відпочив, але страшенно радий, що повернувся.
— Б’юсь об заклад, що скучив за Емілі.
— Ну за сексом точно, — відповів Раян з провокаційною посмішкою.
Ганна закотила очі.
— Ти ж добре знаєш: якби ти був такою сексистською свинюкою, якою прикидаєшся, то Емілі й пальцем до тебе не доторкнулася б.
— Вона, як і всі розумні жінки, — мовив Раян, тягнучи сумку через турнікет, — потай мріє, щоб любчик грубо кинув її через плече.
Ганна похитала головою, відмахуючись від провокації. Вони разом поїхали на таксі до Пеламу. Поки авто повзло переповненими вулицями, вони обмінювалися плітками й останніми новинами.
— Довбані колекційки, — буркнув Раян, коли Ганна поцікавилася, чи він повторював вивчене. — Та повторював. Я залюбки забив би на це, але не кожен має багатого татуся, який профінансує крило бібліотеки, щоб застрахуватися, якщо його дитинчатко раптом провалить іспит.
— Та це ж неправда, — відповіла Ганна, дещо роздратована такими словами про Ейпріл. — Ти ж знаєш!
— Але річ не тільки в ній, пра? Вони всі такі. Усі ті, що з приватних шкіл, опиняються по коліна в шоку, коли доганяють, що не кожен може бути кращим хлопом чи дівкою в класі. От глянь на мене й Вілла. Ми, звісно ж, друзі. Але тільки один з нас буде на вершині списку. І ми обидва хочемо опинитися там. Усі в Пеламі цього хочуть. І дехто вперше в житті пастиме задніх.
Ганна стримано кивнула. Хоч Пелам і не був найзатятішим академічним коледжем Оксфорду, але радше схилявся в цей бік, аніж до спортивної чи пияцької культури деяких інших закладів. За шкалою від «робити діло» до «гуляти сміло», Пелам, безсумнівно, тяжів до першого. Однак і меритократією він теж не особливо пишався. Як зауважив Раян, тут навчалося чимало учнів із приватних шкіл, навіть більше за доволі високий середній показник в Оксфорді. Разом ці два чинники створювали дивну лихоманкову атмосферу, яка поєднувала академічні привілеї з панічним усвідомленням, що кожен у цьому місці сам за себе. Тут не було добрих вчителів, що розтовкмачили б незрозуміле чи підказали б, які роботи треба перечитати. Тут не було додаткових занять, не було мамусі чи татуся, які організували б репетиторів після уроків чи літню школу. Кожен сам за себе — або пан або пропав. І Ганна не мала жодного уявлення, в якому таборі вона опиниться.
— ГАННА-А-А-А-А!
Від крику в неї задзвеніло у вухах. Коли вона відчинила двері до свого житла, вітальнею пронісся вихор і кинувся обійматися, аж вона мало не втратила рівноваги й не гепнулася разом зі своїм рюкзаком додолу.
— Ейпріл! — Ганна, сміючись, поставила валізу й теж обійняла подругу. — Ну як ти? Шкода, що твоє Різдво було паскудним.
— Паскудним не те слово. Лайно із собачої дули, а не канікули, — відрубала Ейпріл, кинувшись на диван. — Якби не сестра, то я навряд чи подалася б туди на наступні канікули.
— У тебе є сестра? — здивовано перепитала Ганна, адже думала, що Ейпріл — єдина дитина в сім’ї, хоча вони ніколи не говорили про це.
— Так, їй одинадцять і вона маленька паскудниця, але я навіть собаки не лишила б зі своїми батьками на Різдво. О, слухай... — Вона простягла руку до невеликого подарункового пакета, що стояв на столі перед диваном. — Маю дещо для тебе.
— Для мене? Ейпріл, та не треба було...
— Ну а я так захотіла. Тому не треба оцих «не