— Ясна дупа, що я зрадів. Розумієш? — продовжив він. На останньому слові його голос зірвався. — То був просто хворий жарт Ейпріл. Та пізніше... пізніше я почав задумуватися.
— Вибач, — відповіла Ганна, підвівшись. — Чесно, вибач, Раяне, я не мала б цього розворушувати. Тепер мушу йти, ти надто довго говорив через мене, та й до Единбурга треба повернутися до... — Вона замовкла, затнувшись на останніх словах, бо мало не сказала «до того, як Вілл прийде додому». Ганна не хотіла говорити Раянові, що приїхала сюди потайки від Вілла, тож вона зніяковіло доказала: — До години пік.
Раян кивнув.
— Ну правильно. Ти бережи себе, добре? І якщо тобі знадобляться дитячі речі...
Він обвів рукою вітальню, завалену пластиковими дрібничками двох маленьких дівчаток.
— Як бачиш, тут давно час навести лад і перебрати все.
Не думаю, що Белла захоче третю дитину.
— Дякую, — відповіла Ганна, усміхаючись. Ця тема розрадила її після тридцяти хвилин серйозної розмови. — Залюбки звернуся. І ти бережи себе.
— Добре, — мовив Раян. Він під’їхав разом з нею до дверей і відчинив їх. Потім попросив Ганну нахилитися і, на її подив, поцілував у щоку. Його губи були м’які, а борода ще м’якша, значно ніжніша, ніж триденна щетина Вілла, коли той забуває поголитися. — Ти на це не заслужила, Ганно Джонс. Пам’ятай про це, добро?
— Пам’ятатиму, — мовила Ганна. Вона ковтнула й відчула, що очі пече від невиплаканих сліз. — Дякую тобі, Рая-не. Ти...
Вона не могла дібрати слів.
«Ти добра людина».
«Ти — друг, якого ми з Віллом не варті».
«Ти теж не заслужив на це».
Ганна так і не знайшла потрібних слів. Натомість поцілувала Раяна у відповідь, відчувши м’яку бороду на своїх губах. А потім взяла сумку й попрямувала до вокзалу.
Наступного ранку Ганна повільно й болісно виповзала з похмурих снів, у яких її невпинно переслідували, ловили й били. Остаточно прокинувшись, усвідомила, що біль у м’язах і забиті кістки — не сон, а реальність. Вона лежала одягнена під ковдрою й відчувала застиглу кров на внутрішній стороні стегна. Джинсова тканина присохла до порізу й натягнулася. На вилицях і підборідді були подряпини від ріні, а кожен суглоб, здавалося, заціпенів за ніч.
Ганна довго лежала, кліпаючи й намагаючись осмислити те, що сталося і думаючи, що ж тепер робити. Потім її увагу привернуло дещо інше: звуки сексу з кімнати Ейпріл.
Раптом Ганна зрозуміла, що не може тут лишатися, прислухатись і гадати, хто скрадатиметься повз її двері: Вілл, натягнувши сором’язливу усмішку, чи хтось інший. Знати того вона не хотіла. Будь-який варіант просто нестерпний.
Тож Ганна схопила рушник, змінний одяг і попрямувала на сходовий майданчик, до ванної кімнати.
Під гарячою водою порізи й садна заболіли ще дужче, синці на шкірі чіткіше окреслилися. Вона мусила щось робити. Мусила
Але кому вона могла розповісти? Очевидно, що не іншим черговим, хоча саме вони — перша інстанція, до якої треба звертатися в разі безпосередньої небезпеки. І не голові коледжу. Ганна ніколи не зустрічалася з ним особисто. Так, вона бачила його за головним столом на офіційних вечерях і слухала його промову на початку триместру, але не могла навіть уявити собі, що піде із цією проблемою до такої суворої й віддаленої особи.
Отож, лишався тільки... доктор Маєрс? Вона й гадки не мала, кому ще розказати.
Якийсь час Ганна стояла під струменем гарячої води й обдумувала ситуацію, перебирала в голові слова, уявляла, як заведе розмову з доктором Маєрсом. «Він напав на мене»? Ні, усе було не зовсім так. Ці слова звучали... із сексуальним підтекстом; хоча спогад, як Невілл притискався до її сідниць, досі був до болю яскравим.
«Він схопив мене»? Трохи ближче до правди. Але чи відображають ці слова всю серйозність того, що сталося? Чи передають той страх, який вона пережила, відчуваючи на собі нищівну вагу Невілла: його руку на потилиці, його тіло, що притискало її до ріні обличчям, не даючи дихати?
«Він зробив мені боляче»? Ні. Звучить так, ніби мале дитя посварилося з кимось на майданчику й тепер жалюгідно плаче, хоча трохи правди в цьому було.
Зрештою Ганна здалася, закрутила кран і обережно витерлася, щоб не ятрити частково загоєних подряпин і саден. Вона одяглася, а потім завмерла, тримаючи рушник і піжаму в одній руці, а сумочку для туалетного приладдя — у другій.
Логічно було б вернутися до кімнати й лишити там речі, а потім іти на сніданок. Однак Ганна так не могла, бо в кімнаті Ейпріл досі хтось міг бути. Вона не знала, що жахливіше: застукати Ейпріл за зрадою Вілла чи завадити їхньому сексу-примиренню, та ще й мати справу зі стурбованим і жалісливим Віллом через своє посинцьоване обличчя.
Ніщо із цього не приваблювало, щонайменше до ранкової кави.
Тож Ганна загорнула піжаму у вологий рушник, узяла його під пахву й спустилася сходами до зали.
— ГАННО! СЮДИ!