Та дівчина полностью

Паскудство. Ганна заблокувала телефон, втупилася очима просто перед собою та роздратовано гризла ніготь. Паскудство. Ґерайнт взагалі не розуміє, про що просить: думає, мабуть, що вона, як і більшість, вихідна в суботу. Та однаково це шанс дізнатися, що відбувалося під час слідства, вивідати, чи точно Ейпріл була вагітною, а може, навіть з’ясувати, хто був батьком... Хто така ця Новембер? Патологоанатомка? В інтернеті її точно не знайти. Її ім’я дуже дивне — так радше звали б драг-квін, а не судово-медичного експерта. Хоча, подумала Ганна, і в патологоанатомів можуть бути батьки-фанати Ексла Роуза. Та хай навіть так, але звертання «пані Рейн» було б доречнішим для ділового спілкування. А друга або колегу радше зватимуть «Новем-бер». Може, це просто чергова журналістка. Ганні стало некомфортно від цієї думки. Чи не заманюють її на інтерв’ю, якого вона не хоче давати?

«Привіт, Ґерайнте, — почала друкувати вона й зупинилася, на мить задумавшись. — Я сьогодні працюю. Ви могли б розповісти мені про все трохи докладніше? Чи є якась причина, чому ми не можемо обговорити все телефоном? Ганна».

Через хвильку вона знову зібралася відписати мамі, але в поштовій скриньці вигулькнув новий лист.

Перепрошую, Ганно. Я Вас добре розумію, але й сам не знаю всіх подробиць, тема надто делікатна. Плюс, думаю, Новембер дуже хоче зустрітися з Вами й пояснити все особисто. Причини цілком очевидні.

Ганна заплющила очі, відчуваючи хвилю розчарування і дратівливості водночас, але не могла нічого вдіяти, хіба що відмовитися зустрітися із цією жінкою.

Хай там як, але Ганна справді хотіла дізнатися результати розтину. Якщо Ейпріл направду була вагітною, то все змінюється.

Зрештою Ганна розплющила очі й, притлумлюючи роздратування, натиснула «Відповісти». Не було сенсу відштовхувати Ґерайнта, не познайомившись із тією загадковою особою.

Добре. Вирватися складнувато, але я зустрінуся з Вами ближче до обіду. Розмова буде короткою, бо я не можу лишити свою колегу в крамниці надовго. Де ми могли б перетнутися? Якщо можна, то десь неподалік крамниці.

Ганна

Прекрасно. Якщо події розгортатимуться не так, як хотілося б Ганні, у неї буде залізобетонна причина припинити розмову й утекти.

Звісно, їй доведеться обговорити все з Робін, хоча в суботу вона завжди має перерву ближче до обіду: покупці починають сходитися приблизно о дванадцятій, а ще в крамниці щосуботи підробляє Іліс — приходить об одинадцятій і виручає на касі.

Відповідь надійшла миттєво.

Чудово. 11:30 влаштує? Новембер зупинилась у готелі «Ґранд Каледонія», недалеко від Королівської милі. Ми могли б зустрітися там. У фоє є кав’ярня. Знаєте це місце?

Ганна звела брови. Звісно, вона знала готель «Ґранд Каледонія». Безсумнівно, найдорожчий в Единбурзі. Не зовсім те місце, яке вибрав би журналіст, приїхавши сюди по роботі. Ґерайнт, наприклад, скидається на типаж чоловіка, що зупинився б у готелі «Голідей Інн». Та все ж іти туди хвилинок із десять, і кава там, безумовно, смачна.

«Звісно, — відписала вона. — Зустрінемося там».

ПРИЙШОВШИ, ГАННА ЗАСТАЛА РОБІН у крамниці: щосуботи вона відчиняла її, а Ганна затримувалася ввечері. Коли вона розповіла колезі, що хотіла б узяти перерву трохи раніше й піти з другом на каву, та безтурботно кивнула.

— Та, звісно ж, без проблем. До того часу вже прийде Іліс, і ми легко відіб’ємося. Не поспішай.

Сильно дощило, погода була паршивою, а тому покупці не квапилися до крамниці. Об 11:20 Ганна взяла пальто й парасольку в кімнаті для персоналу, пообіцяла Робін та Іліс, що швиденько повернеться, і подалася на зустріч. Дорогою до «Лонмаркету» дощ усе сильнішав. Дійшовши до «Гранд Каледонії», вона змокла як хлющ.

Тремтячи, Ганна зупинилася під золотобережним піддашком, струсила воду з парасольки, і швейцар відчинив перед нею величезні блискітливо-чорні двері. Раптом у її голові різко блиснув спогад про вечір в оксфордському приватному барі, коли добрий літній швейцар запропонував їй викликати таксі коштом батька Ейпріл. Ганна заплющила очі. Такі думки зараз недоречні. Вона вже й так пошкодувала, що вплуталась у все це, навіть не розпитавши в Ґерайнта про подробиці. Якщо під час розмови в голові ще й роїтимуться болісні спогади про Оксфорд...

— Чи можна взяти вашу парасольку, мадам? — запитав швейцар, і Ганна похитала головою, бо знала, що так забуде її.

— Ні, дякую, я краще візьму її із собою. Ви не проти?

— Звісно, ні, — мовив він і дав їй пластиковий футлярчик. Ганна засунула туди парасольку й зайшла до готелю, розмірковуючи, що хай зараз із парасольки вода не тече, але це станеться пізніше.

Ганну зустріло просторе фоє: всюди мармур і золото, як у банковій залі, а посередині під стелею — величезна люстра. Масивні сходи звертали праворуч. Глянувши вгору, вона побачила, що там проходить якась фотосесія — гігантська золота парасолька відбивала світло на закручені сходи, на тлі яких когось, очевидно, фотографували.

— Прекрасно, — почула вона. — А тепер зіприся спиною на поруччя. Нахили голову.