Слушна думка. Колоністи уважно передивилися кожну річ, особливо книжки, прилади й зброю. Та всупереч усталеним правилам ні на зброї, ні на приладах не виявилося жодної заводської марки, хоча вони були в такому чудовому стані, наче ними ще ніхто не користувався. Те саме виявилося й після огляду знарядь праці та інструментів; усе було зовсім нове, свідчачи про те, що речі бралися не навмання, аби лише вкинути їх у ящик, а відбиралися старанно й продумано. Про те саме свідчив і внутрішній цинковий ящик, який захищав речі від вогкості і не міг бути злютований у хвилини панічного поспіху.
Що ж до енциклопедії природничих наук і словників полінезійських говірок, надрукованих англійською мовою, то на жодній із книжок теж не було ні прізвища видавця, ні року видання.
Те ж саме стосувалося й англомовної Біблії, чудово виданої in-quarto,[13] хоча її, здавалося, часто читали й перечитували.
На прекрасному атласі з картами світу і обох півкуль, виконаними в проекції Меркатора і з географічними назвами французькою мовою, також не було ні року видання, ні прізвища видавця.
Отож по жодній із речей неможливо було визначити, в якій країні вона виготовлена, а отже, і якій країні належить той корабель, котрий нещодавно пропливав поблизу цієї землі. Та звідки не з’явився б ящик, він виявився справжнім скарбом для колоністів острова Лінкольна. Досі вони користувалися тільки дарами природи, все робили своїми руками і лише завдяки своєму розуму та знанням виходили зі скрути. Здавалося, саме Провидіння послало їм різноманітні промислові товари як винагороду за терпіння і працю. І колоністи гуртом звернулись до Неба з молитвою вдячності.
А втім, один із них не мав святкового настрою. То був Пенкроф. Здавалося, в ящику не виявилося того, чого йому вкрай бракувало, і поки витягували предмет за предметом, його «слава!» лунало щораз тихіше, а коли кінчався опис майна, усі почули, як він пробурчав:
— Все це чудово, але побачите, що в цьому ящику для мене так нічого й не буде!
На що Наб здивовано запитав:
— Отакої! А чого ж ти, друзяко, хотів?
— Півфунта тютюну, — без тіні усмішки відповів Пенкроф. — Тоді нічогісінько не бракувало б мені для щастя!
Колоністи співчутливо засміялися.
Отже, знайшовся ящик, і тепер більше, ніж будь-коли, належало якнайпильніше дослідити острів, Тому домовилися вирушити завтра ж на світанку, піднятися вгору річкою Вдячності й добратися до західного узбережжя. Якщо хто-небудь із потерпілих десь вибрався на тому боці острова, то він, можливо, ледве животіє без харчів і потребує невідкладної допомоги.
Протягом дня колоністи перенесли речі до Гранітного палацу і охайно розклали їх у великій залі.
Того дня, 29 жовтня, була неділя, і перш, ніж лягти спати, Герберт запитав інженера, чи не хотів би той прочитати який-небудь уривок із Євангелія.
— Залюбки! — відповів Сайрес Сміт.
Він узяв Священну Книгу і вже мав її розгорнути, як несподівано його спинив Пенкроф:
— Пане Сайресе, я забобонний. Відкрийте навмання і прочитайте перший вірш, який потрапить вам на очі. Побачимо, чи підійде він до нашого становища.
Сайрес Сміт усміхнувся на морякові слова і, виконуючи його бажання, розгорнув Євангеліє саме в тому місці, де між сторінками лежала закладка.
І раптом його погляд упав на червоний хрестик, намальований олівцем перед восьмим віршем VII розділу Євангелія від Матвія.
І тут він прочитав такого вірша:
Наступного дня 30 жовтня, все було готове для запланованої експедиції, яку через останні події належало здійснити щонайскоріше. Та й справді, обставини складалися так, що поселенці острова Лінкольна вже думали не про те, що самі потребують допомоги, а про те, як допомогти іншим.
Отож вони вирішили піднятися якомога вище проти течії річки Вдячності, так далеко, як тільки дасть змогу глибина річки. Таким чином вони подолають значну частину дороги і, не стомлюючись, зможуть доправити зброю й харчі досить далеко на захід острова.
