— Ви справді вважаєте, що вистачить піти до костьолу й поводитися, наче сирота з книжки, щоби прокляття було знято?
— Не просто поводитися, а й думати. І по змозі мати такий самий вигляд. Принаймні ВОНА так стверджує, — Тамара вказала на подругу.
Лис не здавався переконаним, але взяв «Лісові казки» й погортав. Ніна кахикнула.
— Ми зробили олівцем на сторінках нотатки, сподіваюся, вони не заважатимуть вам. Зрештою, це не дуже гарна книжка, страшенна графоманія, як на мене. Янголи в Маркотах хоча б мали добрий смак.
— Я досі не розумію, яким чином творчість Юзефа Козела має щось спільне з привидами й прокляттям.
— Так ви нічого не знаєте? — завагалася Ніна. Мабуть, не треба було про це розповідати, але Тамара встигла першою.
— Янголи створюють магічні зони, використовуючи уяву різних митців. У Маркотах — Хубертової матері, тут — Юзефа Козела. Ви допитували стількох, і ніхто вам цього не сказав?
Поручник похитав головою.
— Може, ми просто не здогадалися поставити правильні запитання. Чи це означає, що привиди є в «Лісових казках»?
— У «Жасминовому проклятті», — поспішив сказати Хуберт. — З’являються у сцені, де Добруся йде на цвинтар провідати могилу матері. Ви що, не читали книжку?
— Читав кілька років тому, але пам’ятаю небагато. Менше з тим, я отримав сьогодні наказ забрати опівночі до костьолу Лукаша. Я так розумію, що хтось із вас хотів би піти замість нього?
— Хуберт, — Ніна кивнула на приятеля. — Сам зголосився.
— Я хороший актор, — сказав хлопець. — І вмію вдавати сироту. А окрім того, я вже раз вижив, тож не боюся.
Лис похитав головою.
— Це не можеш бути ти, — перевів погляд із Хуберта на Тамару й Ніну. — Цього немає в рапортах, але ми якось спробували привести в костьол того самого сироту вдруге. Закінчилося погано, бо привиди кинулися на хлопця одразу, наче запам’ятали його й упізнали. Нам ледве вдалося їх відігнати. Так, знаю, я повинен був сказати вам раніше. Не подумав, що це може мати значення.
— І що тепер? — Ніна глянула на Тамару. — Підеш замість Хуберта? Ти смілива, зможеш.
Але подруга, на Нінин розпач, поволі похитала головою.
— Не зможу. Вибачте, але — справді ні. Це не питання відваги: якби треба було просто піти до тих привидів і віддухопелити їх, то жодних проблем. Але сидіти від опівночі до світанку в холодному костьолі й пильнувати, щоб весь час думалося про Святвечір, або чоботи князя, або інші дурощі… У житті такого не зумію. Мені не вистачить терплячки, одразу все переплутається, і буде біда. Вибачте.
— Тоді залишаєшся тільки ти, — Хуберт дивився на Ніну з легкою заздрістю, наче шість годин у холоді й у товаристві привидів були захопливою пригодою.
— Тобі не треба погоджуватися одразу, — озвався Лис. — До опівночі ще є час, тож можеш…
— Усе добре, — сказала Ніна. — Я це зроблю.
Стрілки настінного годинника проминули восьму. Хуберт і Тамара повернулися вниз (було б підозріло, якби ущільнення вікон тривало до півночі), і Ніна залишилася сама. Лис наказав, щоб вона про всяк випадок не вмикала верхнє світло, тож дівчина сиділа біля настільної лампи й намагалася читати «Лісові казки». Фрагментів, які вона позначила олівцем, могло не вистачити, тому Ніна мала знати всі.
Проблема полягала в тому, що постійно доводилося повертатися до вже прочитаних сторінок: книжка була справді кепська, а дівчина — зморена і перелякана.
Вона підійшла до мікроскопічної кухоньки й поставила чайник. Чай скінчився, тож Ніна потягнулася до банки з написом «Арабіка». Ніколи раніше вона не пила справжню каву, лише ячмінну.
Виявилося, що чорний напій страшенно гіркий, але, коли додати молока й цукру, раптом стає цілком смачним. П’ючи, Ніна роздумувала, хто користувався кімнатою, в якій вона перебувала, — хтось таки мав користуватися, бо на полиці стояло свіже молоко. Може, це просто чийсь кабінет? Правда, тут не було жодної друкарської машинки чи шафок, куди можна покласти акти, — лише стіл із шухлядами, стільці й кухонна ніша. Трохи подумавши, дівчина дійшла висновку, що, мабуть, тут час від часу відбувалися зібрання — біля столу розмістилося б десь п’ять чи шість осіб із керівництва Інституту. Це також пояснило б, чому Лис був упевнений, що Ніну тут ніхто не знайде.
Дівчина допила каву й обережно визирнула в коридор. Нічого, тиша, весь четвертий поверх, здавалося, вимер. Вона швиденько сходила до туалету, а потім повернулася.
Пів на дев’яту.
Певний час Ніна намагалася зайняти думки, уявляючи, якою могла бути фабрика десять років тому: великі зали, а в них машини ріжуть і плющать метал, щоби зробити з нього автомати, гранати й бомби. Вище — приміщення для працівників: їдальня, кімнати для машиністок і кабінети. У коридорах чути стрекіт друкарських машинок, тут і там метушаться зігнуті чиновники зі стосами паперів під пахвами, на ходу поправляючи на носі дротяні окуляри…
Правдоподібна картинка, якщо, зрозуміло, фабрика працювала, — бо могло бути й так, що німці побудували її наприкінці війни й не встигли запустити.
За чверть дев’ята.
