Увагу привертали її витріщені – як лікарка, Зофія відразу діагностувала причину: базедова хвороба – вицвілі, блакитні очі качки у різника. Руки були незграбними, великими, чоловічими, з кривими пальцями – їх було видно, бо спокусниця навмисно стягнула з однієї руки рукавичку. Її рухи були сповнені розбещеності, але головне... а точніше, найбільше уваги привернуло її вбрання: дуже провокаційне, що свідчило про абсолютну відсутність смаку. Паризький шик пізнається відразу ж, але не все, що створюється у французькій столиці, має бути високою модою. Ніхто не зміг би вгадати, у якої скромної швачки замовила його незнайомка. Це було далеко не те, що можна було б вважати належним: її одяг практично не відрізнявся від одягу дівчаток-підлітків – ця жінка незграбно видавала себе за підлітка!
Жандарм, який обернувся до жінки, що наближалася, завмер, мабуть, від жаху, тому що, незграбно поступаючись моторошній жінці, наступив їй на ногу, взуту в білий черевик.
– Вау! – ламаним, по-індичому булькочучим фальцетом заверещала постраждала, але, не зупиняючись, проминула росіянина і швидким, впевненим кроком, чітко – як кокотка – погойдуючи стегнами, яких навіть не мала, підбігла до високого вродливого іноземця в циліндрі та пальті тютюнового кольору, що стояв поруч. -Жак! Mon cher! – ледь не пискнула вона.
Приїжджий денді – одразу можна було сказати, що симпатичний чоловік – навіть не звернув уваги на цю псевдо-француженку (Зофія одразу помітила фальшиву нотку в крикливому привітанні іноземки), а знову заговорив із жандармом. Панна Мацеєвська спостерігала за ними обома краєм ока, бо – будьмо чесними – її вразив красень у канарково-жовтих дорожніх черевиках, але вона продовжувала йти до виходу зі станції. Їй було прикро, що вони, поглинені розмовою, не звернули на неї ні найменшої уваги. "Якби я одяглася так, як ця оксамитка[2], — з гіркотою подумала вона, — вони б не змогли відірвати від мене очей". Вона пришвидшила крок, підійшла до прибульця з чарівними вусами і ніби випадково штовхнула його стегном.
– Ой, вибачте! Тут така товкучка! – солодко прошепотіла вона, чекаючи вибачень і нав'язування розмови. Але мета її нападу лише глянув через плече й байдуже промовив:
– Це я винен. Будь ласка, прошу пробачення.
Розлючена на нього, на себе і на весь світ, дівчина різко обернула голівку і швидко, не оглядаючись, попрямувала до виходу. Через мить позаду неї почулися крики та свист поліцейських свистків, але насуплена панна не звернула на них уваги. Коли вона вийшла перед будівлею, виявилося, що всі екіпажі вже роз'їхалися – більш далекоглядні мандрівники поспішили просто на їхню стоянку, не гаючи часу на спроби флірту. Вона зітхнула й сіла на лавку, терпляче чекаючи в черзі на конку. Здалеку було видно транспортний засіб, який наближався, але їхав у зустрічному напрямку. Вона з нудьгою озирнулася і мало не пропустила предмет свого обожнювання – він несподівано вийшов із виходу в супроводі двох носіїв. Одягнений він був у велике потворне пальто. Один із носіїв штовхав перед собою велосипед. Зофія несамохіть голосно застогнала: "До всього, ще й спортсмен...".
Сусідка, літня матрона з суворим обличчям і чорному чепці на голові, подивилася на дівчину з засудженням у погляді. Дівчина захопленими очима спостерігала, як цей ідеальний чоловік – стрункий, із зухвало підкрученими вусами та накинутим на плечі пальто великого розміру – непомітно пройшов повз неї й пішов до стоянки кінних екіпажів на вулиці Віленській. Побачивши прибулого, черговий на мить завагався, але, помітивши двох носіїв, навантажених речами пасажира, вийняв свисток і гучним, пронизливим свистом закликав екіпаж. Один із порожніх розвернувся і поїхав назад. Прибулець зручно сів, зняв плащ і закутався в принесену шубу. Його речі були запаковані в багажник позаду екіпажу. В останню мить, коли той вже рушив, жандармський вахмістр вскочив на козли поруч з візником.
Понад гучні звуки почулося ще одне відчайдушне зітхання молодої лікарки. "Чому, дурна, ти просто не знепритомніла на пероні?" – запитала вона себе подумки.