Я помилявся, вважаючи, що поліція була задоволена цим укладом. Не пасував він і околиці. Вони змовилися за моєю спиною, і одного разу ввечері, коли я лежав у ліжку з чотирма повіями, вони увірвалися до моєї кімнати, зв’язали мене (двоє з них, правда, більше не піднялися з підлоги) і вивезли за місто. Це вже була домовленість – поліція мене спіймала, але віддала бандитам. Влада не хотіла, щоб справа дійшла до суду, я занадто багато знав. Типи, які вивезли мене за місто, завжди мене ненавиділи – за мій фарт в справах – але це був перший раз, коли вони змогли помститися. Мене привезли до старої цегельні, де я колись переховувався. Піддавали тортурам і пили всю ніч. Вранці лахміття мого виснаженого тіла кинули в підвал і лягли спати. Коли я впав у воду – бо в підвалі було з півметра води – я прийшов до тями. Мені знадобилася година, щоб оговтатися, а потім я нарешті зміг вибратися й підкрастися до шафи, де — з давніх-давен — лежав хлопчачий одяг, бритва й кілька монет. Я переодягнувся, взяв гроші та бритву та й утік через поле. Я був занадто слабкий, щоб відразу помститися. Тому лише купив у селянина нормальний одяг і мовчання за жменю монет.
Я сховався в копиці сіна в полі і там лікувався три дні. Було зрозуміло, що до міста нема по що повертатися – мене знала кожна собака. Я б навіть не пройшов за рогатки, і мене б схопили. Я переїхав до маленького містечка за тридцять кілометрів. Оскільки я вже був хлоп великий, незважаючи на всі пережиті страждання, мене взяли кочегаром до парової машини на місцевій лісопилці. Працював, непогано заробляв, жив у коваля – за допомогу. А в суботу ввечері йшов пішки на вокзал і їхав до СВОГО міста. Після кожного візиту я міг вирізати ще один хрестик на узголів’ї ліжка – я потрошив своїх переслідувачів. Деяких буквально – до того, як позбавити їх життя. З усіма розібрався за півроку. І ніхто не міг мене виявити, тому що я завжди повертався випадковими, проїжджими возами – не залишаючи слідів. Ну, за винятком одного – наприкінці я перерізав горла всім своїм жертвам бритвою. І забирав одне вухо. На вічну пам'ять. Минуло ще півроку, я більше не їздив у місто – не було сенсу. А точніше – по кого. Усі їхні паскудні душі пішли до диявола. А мені – їхні вуха. Я заспокоївся, тяжко працював. Здавалося б, все погане позаду. Але ні – одного разу діти коваля перешукали мої речі в коморі, поки я був на роботі. Знайшли закопчені в кузні вуха. Коли я повернувся, мене вже чекали четверо поліцаїв. У них в руках була зброя, дати опору я не міг.
