Після періоду деякої фізичної нудьги, рік розлуки посилив потребу обох молодих жінок у фізичному контакті. Вони знову потягнулися одна до одної. Зофія знала, що Віра втекла з Парижа разом з коханцем, але не знала, що з нею сталося потім, бо захист диплому, пошуки роботи та повернення до Польщі на деякий час відволікали її від долі її – колись такої близької – подруги. Колишню тишу в її любовному житті порушила випадкова зустріч на вокзалі з елегантним незнайомцем. Проти її волі та на її повний подив, лікарка закохалася з першого погляду. Звольську тим більше схвилювала можливість "відбити" приятельку у чоловіка, незважаючи на те, що він навіть не знав про їх існування. Цікавість один до одного і... збудження повернулися. Їй дуже хотілося поцілувати подругу. Вони обоє помітили власний потяг. Графиня, домінуюча партнерка у стосунках, постійно зволожувала губи кінчиком язика, а Зофія стискала її долоню ногами під столом. Звичайно, це тривало кілька секунд, щоб ніхто нічого не бачив.
РОЗДІЛ 5
Жертва! Ще тепла!
Прокурор п’ятого судового округу міста Варшави, відомого в народі як Юдея, пан Тимофій фон Брюгге (який роками намагався створити враження, що має фламандське походження, хоча насправді його коріння сягало лише германізованих поміщиків Великопольщі) стояв у перед дзеркалом у спальні своєї дружини Ірини Олександрівни, уродженої Солоухової, в розстібнутому халаті, нічному ковпакові і довгих теплих кальсонах з зав'язками, що бовталися.
Його друга половина лежала в кріслі навпроти й плакала.
Вона плакала від сміху, але не буденний ранковий вигляд чоловіка спонукав її до спазмів радості, а дії, які той незграбно намагався виконати, а саме: припудрити великий кривавий синяк під оком пензлем зі страусового пір’я своєї дружини.
Що ж, нема чого приховувати, що цей високий, масивний брюнет, який викликав паніку в кримінальному та злочинному світі свого району та цілого повіту, а також у чиновниках і писарях прокуратури, бував побитим. Регулярно, принаймні, раз на два тижні.
Однак цього разу дружина зайшла занадто далеко…
– Не по обличчю, не по обличчю, – кричав він під ранок, повернувшись з нічної гулянки з друзями по палестрі. Ірина Олександрівна люто била його по голові, тулубу і нижче, пискляво і задоволено цідячи крізь зуби (щоб сусіди не почули):
— Ось, сволота, тобі п'янка! Ось тобі, покидьок, гулящі дівки! Ось воно! Оце тобі за путифари та мідінетки! А також за курсанток та лореток[13]! Ось тобі!
Вибійка для килимів у її руці вилася як блискавка – чи як меч у караючій руці Ніке – і варшавська сирена - Ірена (з поваги нікому не дозволялося називати дружину його таємного радника "сиренкою-Іренкою") била, куди попало.
Так трапилося, що кавалер заробив ще і ляпаса. Тому сьогодні вранці під оком з'явилася велика, кривава, вже синя, печатка. Під час косметичних і реставраційних процедур фон Брюгге засипав себе пудрою по всьому тілу – і на вухах, і на нічній сорочці, і на колінах майоріючого халата, і навіть на кальсонах. У цьому була винна і його дружина, яка раніше злісно заважала йому похмелитися, бо сховала ключ від буфету. Руки тремтіли, і він не міг змусити той чортів неслухняний пензель втрапити куди було треба… Прокурор дивився на свою половину з розгубленістю та роздратуванням.
Нарешті жриця домашнього вогнища змилосердилася над ним і допомогла ретушувати сліди нічної події. Не минуло й п'яти хвилин, як, ввічливо й вибачливо поцілувавши руку дружини, яка вже вгамувала вибух сміху, фон Брюгге проковтнув довгоочікувану протиотруту й відчув, що повертається до життя. Хоча дупа – після вибійки – ще поболювала.
Складна мистецька праця дружини майже повністю замаскувала синяк під оком пана Тимофія. Снідати вони пішли разом, рука об руку. Коли пан Ван Хоутен боровся з викрадачем велосипеда, прокурорська сім'я – він та вона - разом їли рогалики від Менцля, запиваючи їх кавою від Хінца з вершками від менш снобістської, але висококваліфікованої корови польської породи на ім’я Мучка. Корівка, що стояла в хліві в приватному маєтку під Варшавою, була, звісно, власністю родини фон Брюгге – бо, як казала дружина пана Тимофія, він мав "бухгалтерську" голову, а це означало, що після років наполегливої праці в лабіринтах варшавських судів він став власником кількох кам'яничок, одного ресторанчику, чотирнадцяти складів при залізниці і якоїсь святині розкоші, власність на яку він признавав неохоче. Максимум, напідпитку, та й то найближчим друзям, надаючи їм "хазяйську" знижку на послуги місцевих "швачок".