Я не встиг з ним добре познайомитися, тому що коли він, п'яний, на третій день мого перебування в його кімнаті, знову не дав мені їсти і побив мене батогом, я підкрався до нього вночі, коли він спав, і перерізав йому горло його ж ножиком. Як то кажуть – від вуха до вуха. Потім втік, забравши з шафи сир, хліб і – з-під подушки – гаманець і портмоне померлого. Портмоне і банкноти довелося викинути, бо їх зліпила кров. Це був останній раз, коли я зробив таку дурну помилку. Гроші, можливо, і смердять, але не можуть бути у крові. Інакше вас відразу засунуть до каталажки. Я втік на сусідню вулицю й оселився в каретному сараї, в корчмі. Я допомагав ковалю. Мене навіть не шукали – в цьому районі щодня знаходили зарізаних повій, їхніх опікунів, клієнтів. Кому це цікаво. До п’ятнадцяти років я часто міняв роботу, але завжди жив в одному місці – в печі старої цегельні, відразу ж за містом. Я добре ховався, завжди повертався до себе лише вночі, щоб мене ніхто не вислідив. За ці майже вісім років мене кілька разів ловили поліцаї, але вони закривали очі на крадіжки, тому що я почав для них доносити. Я підслуховував місцевих злодюжок і грабіжників у пивних, а після нальотів грабував їх і негайно повідомляв у поліцію. Ті затримували їх, частину награбованого (я ніколи у злочинців не забирав все повністю) клали собі в кишені, писали рапорт, що злодій встиг ліквідувати награбоване, і на тому кінець. Вони ще й нагороди отримували. Все було легко – не було такого, щоб негідники не напивалися після вдалого нальоту, а пограбувати в дупель п’яних зможе навіть дитина.
