– Я отримав примітку від асесора Пулавського, і оскільки пан підозрює наявність двох виконавців злочину... Вважаю, що пан має рацію. Я так думав із самого початку, але не хотів нав’язувати поліцейським свою думку – це дозволило їм працювати більш об’єктивно. Тепер пан підтвердив мою точку зору, оскільки я чув про пана багато хорошого, це переконує мене, що моя підозра була правильною. Проте – наслідки цього припущення є жахливими і, у свою чергу, породжують нові неясності… Насправді – теж не нові. І тут, і там у столиці нам усім приходило на думку, що ми маємо справу зі справою державної ваги.
Ван Хоутен співчутливо кивнув:
– Так. Два маніяки, що використовують схожий метод, діють одночасно, на одній території. Це суперечить ймовірності. Виходить – це організована, підготовлена акція. Провокація.
Розпухла, напудрена фізіономія не могла підкреслити слова прокурора жвавою мімікою, тому він лише широко жестикулював, вимовляючи репліку:
–Безперечно. Тільки – а нащо? Кого і до чого вона має привести? Ми підозрюємо наших найближчих західних сусідів – вони постійно намагаються відірвати цю неспокійну, непокірну частину Імперії. Або хоча б послабити державу розпалюванням заворушень. Це не новина. І все в їхньому стилі – шито товстими, банальними нитками. Але я не розумію: нащо? Дестабілізація? Фі! Це не призведе до нового бунту. Залякування? Кого? Прачок? Кухарок? І чим?
Радник знову притакнув:
– Істотно. Це є найголовнішим. Я теж досі не зрозумів, про що це. Гадаю, що з'ясування причини смерті Вотцова допоможе розкрити всю таємницю. Або – хоча це менш імовірно – вбивць можуть спіймати живими та допитати.
Прокурор був менш оптимістичним на цю тему:
– Мовчатимуть, як могили. Крім того, вони точно не знають нічого важливого. Вони — пішаки в чужих руках. Маріонетки. Крім того, нащо ця голландка з'явилася тут? Чи працює вона зараз на Берлін, чи на Париж? Якщо на Берлін – чи є це вже третім фальшивим слідом? А якщо на Париж – чого тут французи шукають? Саме зараз?
Підопічний московського генерал-губернатора ризикнув:
– Тааак. Справа стає дедалі складнішою. І знаєте, що? Мене найбільше хвилює не дама чи маніяки. Ні, ні, це лише – можливо, важливі, але не найважливіші – сліди. Найбільше мене дивує миттєва реакція Петербурга. Влада
Схвальна посмішка, що з’явилася на обличчі варшавського прокурора, порушила цілісність шедевру рук його дружини – перший великий шматок пудри відпав. Прямо в чашку, з якої наразі сьорбав загримований правник.
– Ми, як бачу, йдемо однією стежкою. Я також відчуваю жахливе усвідомлення того, що маю стати чиїмось інструментом… Я знаю, що вони планують використати мене в якійсь грі, але я не знаю, в якій. Приманки? А може, щоб відволікти увагу?
Франт, потягуючи блідо-зелений напій із порцелянової чашки, приєднався:
– Мене вже давно усунули від дипломатичних справ, останні роки я займався переважно кримінальними проблемами. Великої ваги, але кримінальними. Чому раптом Петербург згадав про мене? До речі, що відбувається з доданим до мене в якості конвою ад’ютантом міністра, підполковником, графом Миколою Андрійовичем Капітоновим? Я його не бачив і не чув з моменту виїзду з Пітера... Щоправда, не минуло й доби, як я приїхав до Варшави, але це якось дивно.
Життя несправедливе – прокурору щойно боляче вдарило в тім'я похмілля, тож його перекошене від болю обличчя – розсипався наступний шматок ліпнини – не відповідало словам, що зривались з його вуст:
– Хмм. Наскільки я знаю, з вашого поїзда він не сходив. Ніхто зі станційних шпиків його не бачив. А в готелі він з'явився приблизно через годину після вас. Досі він виходив лише один раз, зареєструвався у виконувача обов’язків оберполіцмейстера, потім повернувся до готелю й більше його не покидав. Це якась хитра штука – він здогадався, що ми його тут чекаємо – напевно зійшов за станцію-дві до Варшави. Потім доїхав на екстра-поштових, тому прибув трохи пізніше вас. Мої люди перевіряють, звідки він приїхав і як. Увечері ми вже будемо знати. Але чи зможемо ми визначити, чому він пішов на такі кроки, з ким і де зустрічався – сумніваюся. Стріляний горобець.
Припаливши тонку сигаретку, прибулець сказав:
– Так. Я вважаю, що нам потрібно розділити всі ці розслідування. Занадто багато плутанини… Різні нитки навмисне заплутані, їх треба розплутати і роздивитися кожну окремо…
Прокуратор Іудеї, забувшись і енергійно кивнувши головою, через що він втратив решту скульптурної прикраси, запропонував: