Розгублений і червоний як рак чиновник прикусив язика після того, як загадав невдале святкове привітання. Він різко відчинив двері в тамбур і вийшов.
"Це було надто поспішно, нерозумно та необережно. Ти підійшов так близько, що сполошив мою довіру. Ти кепський мисливець, – подумала Зофія, – Якби мені довелося розраховувати на твій мисливський інстинкт, ти б ніколи не вполював мене. На щастя, я тут єгер, і я ніколи не промахуюсь".
Цербер сидів за столом, простягнувши перед собою свій дерев’яний протез. Пан радник кивнув йому на прощання й поспішно вийшов із передостаннього притулку трагічно померлих. Він зупинився перед будівлею моргу і різко вдихнув повітря – мить постояв, радіючи поверненню в нормальний світ. Він хотів насолодитися цим. Детектив глянув ліворуч і праворуч; за п’ятдесят метрів, на розі, прямо біля порталу лікарняної каплиці, стояла баба, що продавала квіти. Детектив, наче школяр, засунув два пальці в рот і так пронизливо свиснув, що злякані галки злетіли з вежі маленької дзвіниці над храмом. Квіткарка теж озирнулася – пан радник помахав їй рукою. Та прибігла риссю з усім своїм кошиком —він був не надто великим. Жінка відгорнула рушник, що прикривав делікатний товар. Вибір квітів був невеликий, залишилося три скромних букетика. Чоловік глянув на її схудле обличчя, розтоптані черевики і виглядаюче з-під хустки передчасно посивіле волосся. Змерзлі фіолетові губи говорили самі за себе, скільки часу повинна була вона чекати на клієнтів в цей вечір перед святом, не завжди для всіх радісний.
– Візьму всі, — сказав він. Коли жінка простягла йому квіти холодною, тремтячою рукою, він всунув у неї райдужну[18] купюру. Сам не знаючи чому, він сказав: "Веселих свят!".
Жінка глянула на нього спочатку зі страхом, потім з великою вдячністю. По її щоках потекли сльози:
– Нехай Господь винагородить вас, сину мій, — сказала вона. – Бажаю панові веселих свят цього та наступних років, і нехай кожен рік приносить вам більше щастя, ніж попередній!
Вона повільно рушила в бік каплиці. Пан радник сховав квіти під відкриту полу пальта й чекав. Минуло ще кілька хвилин і з дверей вибігла струнка жінка. Лікарка закінчила свою роботу і радісно покинула храм нещадної і болісної смерті. Під пахвою в неї була книжка.
Коли вона побачила Естара Павловича, вона спочатку стрималася, але коли він простягнув їй квіти і швидко сказав…
– Не буду відвозити пані, не стану відвозити вас додому, і не буду пані освідчуватися…
…вона засміялася і виправила його:
– Панні… – Вона прийняла квіти і подякувала.
– Вибачте мене за такі скромні, але в цьому місці і в цей час я не знайшов відповідних…
– Квіти прекрасні серцем дарувальника і чистотою його намірів… – іронізувала вона.
– Тоді панночка може вважати, що вона отримала лілеї… – жартома відповів Естар.
Зофія здивовано глянула на нього, але, подумавши, зберегла попередній грайливий настрій.
– Таке враження, що на цьому ґрунті лілії не виросли б…
Чиновник не парирував удару, а замість цього вирішив змінити тему.
– В який бік пані... панна йдете? Щоб я знав, куди мені панну не проводжати…
–В бік, протилежний панському! – відповіла та. – Я йду на вулицю Маршалковську, мені ще потрібно купити подарунок. Потім їду додому. Сама, щоб не було непорозумінь.
—Та звичайно... Не смію нав'язуватися. Але чи можу я супроводжувати панну до вулиці Маршалковської? Адже ця вулиця досить темна і тиха, перехожих не видно. Репутація панни буде непохитною, але супровід не завадить... Крім того, бідний іноземець може заблукати в незнайомому місті... Прославлена польська гостинність вимагає від пані піклування про нього...
– Гаразд. Будь ласка
– Чи можу я запропонувати руку? Тут слизько.
– З радістю. Лише вийму книжку.
– А що це за томище, який пані обтяжує?
– О, я маю віддати його своєму колезі. Це "Перелік польських лікарів"… Скажіть краще, які сибірські вітри занесли пана із Москви до Варшави… Маю надію, це ж не службова таємниця?
– І так, і ні. Як джентльмен, мушу відповісти, що це чутки про пані красу заманили мене на береги Вісли, але оскільки я не люблю брехати, то мушу визнати, що з'явився тут у справах.
– Тоді більше ні слова. Сьогодні Вілія, і я не хочу говорити про роботу. Ні про власну, ні про чужу. Попереду два дні відпочинку, я хочу почати ці приємні моменти вже зараз. А де пан проводить Вілію?
– На жаль, у мене її зовсім не буде. Я говорю про нинішню, католицьку. Тому що про нашу, православну – уяви не маю.
– Прикро, пан бажає бути сам-один напередодні Різдва? Це, як я вже згадувала, часто є першим кроком до самогубства…
– Ні, я вже отримав запрошення, але не можу його прийняти. Працюю.
– Ну пан і професію вибрав! Щоб працювати у Вілію. Але ми не повинні були говорити про роботу…