Перед паном радником з’явився високо в небі сумний-сумний силует короля в шоломі. "Ти теж один"... — подумав москвич. Він звернув на першу вулицю, вузеньку, звивисту, казково різнокольорову – кожна кам’яниця була розмальована різними кольорами. Похмурий настрій усе більше й більше тиснув на нього, коли раптом...
З-рід небес, з-під дахів, з горищ аж до самої землі залунав спів. Спочатку нескладний, з неузгоджених голосів, тихий, але з кожною миттю він ставав все потужнішим. Нарешті гукнув, наче грім, великим хором сотень горл у вузенькі провулки і потік ними в бік Вісли: "
Пан радник мало не вперся в стіну – нічого такого сильного, такого прекрасного, такого звичайного він не чув у своєму житті… Це співали бідні на горищах, у підвалах, а багаті на своїх поверхах. Товсті й худі, здорові й чахоточні – всі разом. Вікна відчинилися, і гімн, мов ураган, пронісся звивистими вулицями до ринкової площі, а звідти до собору, відбиваючись від його червоних могутніх стін і здіймаючись у небо. Радник не ворушився, слухав. І тут він зрозумів.
Ні батіг, ні шибениця, ні цитадель, ні поліцейські "воронки" не здолають цього міста. Цю націю. Або Росія примириться з ним, або - буде його ворогом. Іншого шляху немає. Смерть чи життя. Естар Павлович відштовхнувся від стіни й розвернувся, повертаючись до готелю.
Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як він піднявся ліфтом на свій поверх. Кинув свій верхній одяг на диван, захотів випити коньяку, але коли пальто зручно вмостилося на сидінні, маленький пакунок вислизнув із кишені й упав на підлогу. Подарунок. Зовсім про нього забув... Підійшов, нахилився і, незважаючи на обіцянку, нетерплячим рухом розірвав оксамитову стрічку й жорсткий коричневий папір. В середині була коробочка. Там, на атласі лежала срібна булавка для краватки у вигляді підковки, з невеличким кристаликом рубіну – наче гвіздком – на одному кінці. Посміхнувся: "А все ж таки хтось мене пам'ятає!". Подарунок був дуже коштовним для такого короткого знайомства, і початкуючій лікарці мав коштувати багато – таких урочистих і коштовних пам'яток без поважної причини не дарують...
"Це мій найкрасивіший канун Різдва від багатьох, багатьох років..." – подумав він.
– Пан є світською людиною і розуміє, що всі ці сентиментальні забобони мають свої межі, – широко жестикулюючи, промовляв фон Брюгге. Він сидів у зручному кріслі у салоні номера Естара Павловича. – Це як хліб, облатка, тощо, а людина бажає собі шматочок торту! Адже Варшава – це, що не кажи, село. Космополітична, але діра. Провінція! Ви тільки подивіться у вікно на вулицю – там ні душі! Можна зі свічкою шукати! А в Парижі в цю годину – бо з восьмої до десятої віддаються обов'язкам – усі місця заповнені! Ну, можливо, хтось зробить собі перерву на опівнічну месу, а потім – знову розважатися! Адже, один раз живемо… А тут – відкритих ресторанів лише декілька… Товариство мекає баранячими голосами і, почекайте, ще й з колядками ходити почнуть! Опісля опівнічної меси нап'ються добряче, а до неї - сидять вдома, нудьгуючи як бiс, але носа не висунуть... Гречкосії!
Пан радник сидів і слухав у піввуха, бачачи, що прокурор перебуває у войовничому настрої і має сильну внутрішню потребу вилити комусь власні думки і самовиправдатися.
– Дружина мене не розуміє! Коли я сказав їй, що ми йдемо працювати, вона накинулася на мене – він крадькома торкнувся свого болячого боку – що пора міняти роботу! Що навіть у пса сьогодні вихідний, і він святкує, а мені, поважній людині, доводиться вночі швендятися… Мені довелося довго пояснювати їй, що інтереси Імперії, правлячої родини, Його Імператорської Величності… – він зупинився, потягнувся за склянкою з коньяком і зробив глибокий ковток. – Тааак, про що це я… О, точно. А пан вже замовив квитки?
– Так, ще ввечері. Я взяв для нас ложу.
– Чудово, що ще знайшлася. Я ж казав – провінція!
Фон Брюгге похитав головою, погляд його вже був помутнілий – схоже, він був явно розчарований нерозумінням "провінційної" дружини і, мабуть, зупинився десь по дорозі до готелю і підкріпився. Він знав, що чекає на нього наступного ранку… Жодна розвідка, таємна поліція чи інші шпигуни в усьому світі не отримували інформацію так швидко, як пані прокурорша. Вона, мабуть, навіть знає, до якої ложі засяде. Чоловік гірко зітхнув, але відмовити собі не міг... це було понад його сили. Він почав говорити трохи не до речі: