За дві хвилини до сьомої з одного з провулків бадьорим кроком вийшов якийсь перехожий. Це був високий чоловік із вузькою, зігнутою спиною та довгим, скуйовдженим волоссям, на якому набакир стирчав плаский кашкет. Незважаючи на зиму, він був одягнений у коротке пальто та порвані вузькі штани, з-під яких можна було бачити нечищені чоботи з грубої шкіри. Скручена, наче мотузка, нашийна хустка, була зав’язана на довгій білій шиї. Швидким кроком він почав наближатися до Фрідріха, але, опинившись поруч із парочкою — пожежником і кухаркою — раптом змінив напрямок, різко повернувши на вулицю Кредитову. Фрідріх збрехав – він знав людину, на яку чекав, це видав його вираз обличчя, коли він побачив, що прибулець відходить. Поліцейські вмить розібралися в ситуації та звернули за чоловіком у кашкеті. Той, побачивши небезпеку, дістав з кишені пальта револьвер, спочатку, ледве цілячись, вистрілив у зрадника, потім послав дві кулі до пожежника і кухарки, які були найближче до нього.
Усі троє впали, але тільки німець не встав. Кухарка, підвівшись, люто смикала вузол свого ошатного довгого фартуха, намагаючись позбутися його, бо він заважав їй під час бігу, а сам пожежник дістав револьвер і пустив кулю за втікачем. Неприцільно, бо втікач, явно досвідчений, біг зигзагами, щоб в нього не влучили. Не встигла кухарка, яка вже скинула фартух і чепець, відкриваючи обличчя асесора Козуліна, та її вогненний коханець – в особі пана радника – дістатися до кінця провулка, як тип, який утікав, втративши кашкет, якраз стрибнув на козли карети, що стояла перед музеєм. Одним ударом кулака він повалив здивованого візника на землю, схопив його батіг і поїхав геть.
Асесор свиснув на пальцях; назустріч йому вже бігли "одноногий" інвалід і елегантний літній пан. Також до свого начальника під'їжджали кінні фіакри, які, нібито, чекали клієнтів. Біля тіла Каспара Вільгельма залишилися лише гусарське чако[34] та жіночий очіпок.
– За ним! – наказав кучерам Олексій Іванович.
Естар Павлович сів до першого екіпажу. У другий на повному ходу вскочив каліка і якийсь філер, який з'явився ніби з-під землі. Очевидно, одноногий був швидшим. Третя залишилася на місці – до неї дерлися побитий візник карети і панночка, яка чекала маму. Колезький асесор стояв на тротуарі і наказував агентам, які вибігли з музею:
– Тіло відвезіть в поліцейський морг… Заповнюйте протоколи, тільки як треба! Все має бути за регламентом... Зробити зброярську експертизу... А я зараз повернуся.
Він підійшов до третьої повозки, яка ще стояла, і крикнув її пасажирам:
– Вилізайте!
Ті без вагань вискочили – панночка вже встигла стягнути вуаль, відкриваючи вуса, а асесор на порожньому екіпажі рушив у погоню за погонею. Далеко не від'їхав – за три квартали помітив повозку з відламаним колесом, а з-під будки якої визирала голова пожежника. Тим часом здалеку на шаленій швидкості мчали два вози, було чути пронизливий свист кількох городових на вуличних постах, було видно два фіакри, зчеплені разом дишлами. Ймовірно, хтось із учасників гонитви вдарив їх під час їзди. На тротуарі стояла карета, а дві однокінні прольотки лежали на боках…
– Псих! – кричали перехожі. — Де поліція! Який скандал!
Між транспортними засобами, небезпечно петляючи, мчав дерев'яний велосипед, в сідлі якого перебував пан радник. Коли повозка, в якій їхав він, з чимось зіткнулася, він негайно відібрав велосипед у проїжджаючого повз спортсмена і продовжив переслідування один. Спочатку невеликий спортивний екіпаж, здатний швидко розганятися і легко вписуватися в натовп транспорту на вулиці, швидко надолужував згаяне, але коли тверда дорожня поверхня закінчилася, його миттєва перевага повністю зникла. Усі величезні зусилля Ван Хоутена пішли псу під хвіст – вузьке колесо його велосипеда застрягало в сипкій землі, і він їхав все повільніше.
Крім того, коні, що тягнули вози і карети, фіакри і дринди, несподівано помічаючи біля своїх морд транспортний засіб, що рухався без шуму, і його водія з переляку вставали на дибки, викликаючи більше зіткнень, ніж екіпажі, що рухалися з надмірною швидкістю. Коли поряд з ним проїхала карета асесора, Естар Павлович кинувся в погоню за ним на велосипеді й приєднався до Козуліна. Вони їхали далі разом, зовсім не підганяючи коня.
– Там, у кареті, яку він викрав, двоє моїх людей. Ймовірно, вони не виявляють себе, бо чекають, поки він приїде туди, куди хоче. Розумно! – сказав Олексій Іванович.
Говорячи це, він знімав решту жіночого одягу. Пан радник також почав розбирати власний вигляд.
– Мене дивує одне, чому він не підійшов ближче до цього Фрідріха? – продовжував Козулін, стягуючи широкі панталони, які зав'язувалися стрічками. – Він так здалеку не міг розпізнати грим на його обличчі!
– Він упізнав. Тільки не з великої відстані. Він щойно проминув нас, – криво всміхаючись пояснив чиновник до спеціальних доручень, зайнятий зняттям гриму.
Кухарка здивовано глянула на нього.
– Ну так. Він упізнав. Пана чи мене, — закінчив думку Ван Хоутен.