За хвилину халупа спорожніла, усередині залишилися лише Козулін і Ван Хоутен. Вони мовчали, бо не було про що говорити. Пан радник хотів запалити і ввічливим жестом він простягнув портсигар сусідові, як скрипнули вхідні двері і до будинку сунулася голова чоловіка. Оскільки двоє панів увійшли з подвір’я, тепер вони були відділені від переднього входу клаптиком завіси, що розділяла внутрішній простір, тому їх не можна було побачити відразу. Кремезна голова відхилилася назад, і до кімнати обережно увійшов чоловік середнього зросту у сюртуку, кашкеті й калошах. Не оглядаючись, він побіг до протилежної стіни.
– Пташка повернулася до гнізда, – тихим, як вітерець, шепотом видихнув асесор на вухо раднику.
Якби новоприбулий глянув ліворуч, то одразу побачив би два нерухомі силуети, але поспішив – вдарив ногою одну з обклеєних шпалерами дощок стіни, і частина перегородки піддалася, утворивши вузький отвір.
Круглопикий штовхнув рукою приховані двері до таємної кімнати, хотів було зайти, але в останню мить передумав, коли під необережним детективом скрипнула дошка, бо він змінив позицію, щоб сховати портсигар…
Незнайомець краєм ока помітив обриси двох фігур і одразу повернувся до входу. Варшавський поліцейський кинувся в погоню, але втікач зачинив йому двері перед носом. Перш ніж Козулін знайшов дверну ручку, вони почули, як незнайомець почав втікати ліворуч, через під’їзд, уздовж стіни будинку. Пан колезький радник одним стрибком, ногами вперед, кинувся всім тілом у останнє зліва вікно. Брязкіт розбитого вікна й звук розриву гнилої фіранки заглушив пронизливий вереск болю кремезного чоловіка, коли підковані підбори москвича врізалися йому в щоку. Потім він одразу ж замовк, бо Естар Павлович, ще в польоті, зігнув коліно і коротеньким ударом ноги вдарив чоловіка носком черевика в скроню. Той упав на землю без свідомості, а детектив наполовину розвернувся в повітрі й приземлився у вуличну багнюку на зігнутих ногах. На жаль, цей прекрасний фінал польоту тривав лише секунду, а пружні ноги ніндзі розійшлися в сторони, і він своєю красивою фізіономією ляпнув прямо в калюжу.
Тільки в цю мить Олексій Іванович кинувся з хати і подивився на Ван Хоутена із захопленням і недовірою.
– Оце цирк так цирк! Оце пан його заспокоїв! – промимрив він із захопленням. – Будемо сподіватися, що це не назавжди… В небі лише такого ангелочка не вистачало… – додав він зі своєю звичною їдкістю. Потім додав: — Але ж пан заляпався, немовби і не божеська істота...
Він схопив непритомного типа за лацкани і одним рухом поставив на ноги. Той осунувся на землю, а коли поліцейський, який тримав його обома руками, схилився під його вагою, раніше безпорадний чоловік, очевидно, прийшов до тями або просто вдавав, що знепритомнів. Обманом, підступно, без будь-якої поваги до державного чиновника і казенного майна, він вдарив його ногою в промежину. Тоді, попадаючи у ями, він повернувся, поступаючись панові асесорові місцем у вуличній грязюці, а сам скочив на ноги і помчав вулицею, як прудкий олень. Однак прорахувався – супутник побитого, який ще лежав у калюжі, вчасно зреагував і без жодних циркових чи акробатичних трюків одним "гаком" підрізав йому ноги. Тепер усі троє лежали поруч – переслідуваний і переслідувачі. Насправді місцевий поліцейський чиновник уже не лежав, а стояв навколішках, тримаючись за "найдорожче невимовне", і, втягуючи повітря круглим, як у коропа, ротом, все ще не в змозі прийти до тями. Мабуть, удар був дуже точним.
З-за рогу бігли двоє агентів – ті, що були відіслані і мали за власний кошт дістатися до відділку кримінальної поліції. Втікач більше не намагався чинити опір, повільно підвівся, дістав із кишені носовичок і приклав його до розсіченої щоки. Поліцейські схопили його за руки, за три секунди майстерно скували руки наручниками за спиною і кинули в’язня на втоптану глину. Один з них присів у нього на спині, тримаючи голову за волосся, а інший вміло обшукував кишені впійманого.
– Зброї немає, — пробурмотів філер.
Вони поставили впійманого у вертикальну позицію, обіперли лобом об стіну будинку, і одним копняком таємний агент розсунув йому ноги – так сильно, що той мало не впав знову: удар влучив в ту ж кінцівку, у яку хвилину тому радник поцілив гаком…
Блідий, як полотно, Козулін підвівся і повільно, накульгуючи, виліз на ґанок.
– Заходьте всередину! - прогарчав він.
Один з поліцейських схопив чоловіка за руки в наручниках і потягнув за собою, а другий кудись побіг, мабуть, щоб сповістити та повернути колег.
Пан радник, Олексій Іванович, агент і кремезний чоловік опинилися в хатині. Козулін присів під стіну й голосно дихав. Таємний агент кинув тіло понівеченого чоловіка на підлогу і, уважно дивлячись, став за два метри від нього. Пан радник підсунув табуретку й сів — він знав, що йому доведеться трохи почекати, перш ніж чиновник з контори оберполіцмейстера відновить повний контроль над власним тілом.
– Прізвище?
Лежачий мовчав.
– Прізвище… – хрипко повторив асесор.