Виникало багато запитань, на кожне з яких могло бути кілька суперечливих відповідей. Треба було ще почекати з висновками. Час діяти – як каже стара японська прислів’я: встроми палицю в клітку з дикими тваринами, і ти побачиш, яка з них є небезпечною…
Цього буднього дня місто з трьохсоттисячним населенням вирувало – робітники збігалися на роботу у акціонерному товаристві промислових механічних заводів Лілпоп, Рау та Льовенштейн, клерки набивалися до омнібусів, щоб дістатися за робочі місця Варшавського кредитного банку промисловців , Комерційного банку, у контори Варшавського міського кредитного товариства, до кас Дисконтного банку, Товариства земельного кредиту, а буржуа та торгівці до Банку Вавельберга, репутація якого була настільки великою, що він навіть відкрив філії в Петербурзі. Продавці побігли до своїх магазинів, лавок, на підприємства. Гамір і метушня на велелюдних вулицях аж ніяк не свідчили про економічну кризу, яка останні роки вражала економіку постійно пацифікованого Привіслянського Краю, а останні десять років – і всієї Російської імперії.
Звичайний день у будь-якому мегаполісі. Крадіжки, вламання, вбивства та нещасні випадки, шахрайство та просто свинства, які залишаються безкарними за законом. Біль, кров і страждання – фон Брюгге не міг відкинути всі ці повсякденні справи, свій хліб насущний. Його обов'язки не обмежувалися справою сексуальних вбивць. І тому тих, хто мав представляти інтереси в суді, передав своїм колегам і підлеглим. Централізована державна машина створила бюрократичний левіафан – в державних установах і контлоах працювали десятки (в Королівстві) і сотні (в Імперії) тисяч бюрократів: старших і молодших секретарів, писарів, реєстраторів, канцеляристів і підканцеляристів, перекладачів, актуаріїв, архіваріусів, бухгалтерів, переписувачів… Проте, завдяки їм і розгалуженій поліцейській службі, коли влада чогось хотіла, було можливо отримати величезну кількість інформації напрочуд швидко – починаючи від реєстраційних карток готелів, особистих справ з будь-якої губернії, закінчуючи звітами від інформаторів, охоронців, станційних таємних агентів і кримінальних кіл, які часто співпрацювали з поліцією в таких справах – для власного ж блага. Збір і відбір інформації, її систематизація потребували часу, але результат був невідворотній.
Пан таємний радник щойно послав чотирьох агентів по черзі слідкувати за Естаром Павловичем. Водночас вони мали захистити його від невстановленої, але ймовірної загрози його життю. Сам прокурор залишився в кабінеті і читав, читав, читав… Депеші, звіти, докладні, доноси та доносики, записки та повідомлення таємних інформаторів. Усі отримані ним знання все більше підтверджували його попередні підозри. Але він міг залишити їх лише для себе. Він не мав наміру боротися з "сильними світу цього"; він не намагався бути Дон Кіхотом. Постійне копання на смітнику людського існування зробило його дещо черствим і цинічним, хоча він зберіг "людський" відтінок у своїй діяльності. Тому він і був хорошим прокурором.
За прикладом і діями п’ятого прокуратора Іудеї – Понтія Пілата – він умив руки… Він зробив, що міг: і подумки бажав удачі Ван Хоутену. А також такої швидкості дій, щоб вороги не встигли ні сховатися від нього, ні його самого викреслити зі списків живих людей.
У двері постукав канцелярист й одразу просунув голову у кімнату, почувши гучне:
– Заходьте!
Він увійшов. Обвів кімнату гострим поглядом: папери на прокурорському столі ніби під дією магічної сили його погляду пливли й ковзали до нього.
"Ще один Каліостро офісних битв!" – подумав господар кабінету.
Іван Акакієвич Калуга, огрядний, років сорока, одягнений у поношений сюртук з чесучі і потерті суконні штани, стояв перед всемогутньою персоною фон Брюгге в позі згорбленого невинного хлопчика. Він тримав у руках стос газет:
– Щойно надійшли з Берліна…
– Поклади на стіл. дякую
Боком, боком, дрібними кроками постать підійшла до столу, поклала принесений згорток, щоб штовхнути один із звітів, що лежав на столі – щоб узяти його й щось прочитати…
– Геть! – заревів пан таємний радник.
Розгубленого Івана Акакієвича вимело за двері.
– Цей теж шпигує на когось… – зітхнув про себе пан радник і схопив газети. Він зірвав бандеролі, переглянув першу сторінку однієї газети й викинув ту. Вихопив наступну, те ж саме. І ще одну… Згріб усі папери зі столу до купи, закинув до сейфу, закрив його, схопив однією рукою пресу, другою — піджак і вилетів з кабінету.
Він вискочив з уряду, наче біс гнався за ним, сів у екіпаж і гукнув до візника:
– До палацу генерал-губернатора!
Вони помчали.
Ад'ютант прийняв його негайно.
– Нам вже відомо. Але дякую, що пан так швидко приїхав – можемо негайно перейти в контратаку. Ми розуміємо, яку мету мали німці, посилаючи нам цих вампірів...
– Цікаво, вони вже знали про арешти чи ще ні?
– Гадаю, вони пришвидшили атаку в пресі, коли попався перший вбивця… Але розвідка це перевірить – дізнаємось, коли статті передали на верстку для друку.
– Це схоже на початок кампанії проти Росії.