Естар Павлович знизав плечима. Він відклав зброю, але не надто далеко. Дістав із елегантного жилета важкий годинник, постукав нігтем по корпусові, недбало відкрив його, глянув на час і відповів:
– Запізно. Я знайшов стільки помилкових слідів, що перш ніж зрозумів, що насправді відбувається, гра закінчилася. А ключі – це була стежка в нікуди, я помилився.
– Е-е, ні… давайте будемо чесними… Пан з самого початку отримував певні вказівки… Перестаньте робити з себе жертву. Так, я сконструював кілька тупиків, куди вас було "спрямовано"… але я думав, що ви правильно зрозумієте завдання. Тільки коли мені зробилося ясно, що пан не розуміє, чому вас відправили до Варшави, я втрутився. Пан обманув нас, ну, мене, попередньою справою. Тоді пан виконав вирок на тій потворі, не чекаючи суду. Це те, на що я розраховував і тепер…
– Дуже вже низько пан підполковник мене оцінив…
– Полковник, уже полковник… Швидше – занадто високо…
– Пан дуже швидко авансує… Я правильно зрозумів наказ міністра: я маю вбити злочинця до суду. Але з самого початку знав, що ці двоє німців не були головними підозрюваними. По-друге, я не кат. Раніше я виконав вирок, який виніс сам. Я не буду вбивати людей, яких хтось інший засудив і хоче позбавити їх життя. Тому я їх просто захопив.
– Як бачите, — сказав офіцер, зневажливо показуючи на газети, — ненадовго. Вони більше нічого не заспівають.
– Вони небагато могли виспівати.
– Тут? Це правда. Але якби вони колись повернулися на батьківщину? Треба бути обережним… Пан не бажає шампанського? – Після негативного руху головою радник налив собі. Повільно потягуючи вино, він продовжував. – Пан же не далекоглядний… Їх треба було знищити, коли вони намагалися втекти після захоплення. Нагорода була певна, не тільки бажана Анна на шиї… Може, ще й з діамантами[40]?…
Ніякої реакції.
– Ну, а коли ви дійшли до правди?
– Якої? Тут їх кілька, кожна з яких відноситься до окремої проблеми. Всі їх я не знаю. Я, наприклад, досі не знаю, навіщо пруссаки встромили в це свого носа… – сказавши це голосом, сповненим цікавості, пан радник відхилив кришку на корпусі свого годинника на ланцюжку й перевірив час.
– О, це насправді дуже просто. Хитрість якогось дурня з німецької таємної поліції. Чиновник нижчого рангу, який не був в курсі подробиць операції і вважав себе найрозумнішою людиною в світі – і його ідею прийняв той простак, юнкер Бісмарк. Звичайно, ніхто нічого йому не повідомляв, бо це була сімейна справа. Накази були видані лише розвідці та таємній поліції, а цей надмірно старанний – вибачте, я навіть не знаю, як ця бездарність зветься – полетів до канцлера з "ідеєю". А залізна загартована головешка Отто не розуміла, з якою тонкою грою він має справу, і захотіла вбити свого птаха одним пострілом. Німці, звісно, не планували жодної прес-кампанії, щоб зашкодити репутації… нашого правлячого дому. Зрештою, королівські родини в Європі – це одна велика родина. Бо ж не Бісмарк прислав сюди цих... правопорушників. Це було зроблено на особисте прохання... ну, самі знаєте, кого... сам Вільгельм наказав все підготувати. Згідно надісланого їм плану. Мого, звичайно. Все пішло б як у швейцарському годинникові, але втрутився недоумкуватий чиновник з берлінської поліції. Звідси безлад. Потім отримали по лапах від Вільгельмчика, і все затихло – але, на жаль, їм довелося влаштувати всю цю метушню зі висилкою агентів до Сибіру. Ніхто у Варшаві не знає, що вони підуть далі. Через Японію, кораблем, на батьківщину. У них буде кілька місяців відпустки…
– То ви привезли цих двох чудовиськ лише для того, щоб звинуватити їх у всіх злочинах "Хазяйки"? Вони повинні були – просто кажучи – гуртом їх затушувати?
– Звичайно! А яка їм різниця? Там сокира – тут шибениця. Трохи більше тіл, трохи менше… Ні, їх не попереджали… Але, як не поглянь, у них були в житті додаткові розваги… Те, що приносило їм задоволення… Ха, ха, ха…
– Коли пан планував їх… зловити й засудити?
– Засудити? Ні, ну що це пан таке… Перед усе, не можна було дозволити давати свідчення. Вони навіть не повинні були ідентифікуватися як німці. Вотцов виявився надто розумним – це він мав "зачистити" їх, але у нього замаячив "третій" злочинець… Він хотів через них дістатися до "Хазяйки". Тому він їх залишив на волі, а коли почув про приїзд пана, навіть спостерігачів зняв. Щоб передчасно не налякати. Тоді зовсім випадково він натрапив на якісь папери, надіслані його колезі з жандармерії, майору Шепєтовському. Документи були невинні, вони стосувалися певних аспектів захисту важливого гостя, який інкогніто перебував у Варшаві… Але Федір Андрійович виявив зв’язок. Він не встиг ні з ким поділитися цією інформацією, бо Гліб Панфілович… ну Шепетовський мене випередив. Власне, це вже не секрет – він мій прямий підлеглий. Таке собі "відділення" мого департаменту у Варшаві.
– Пан керує департаментом?