Коло пірамід розмістилися дерев’яні бараки з бляшаними дахами кольору хакі. Навпроти них — два навіси, що ховали від сонця столи, розкладні стільчики, якісь дошки зі схемами, комп’ютери й іншу цифрову апаратуру. Поруч із навісами височіла щогла з подібним до корабельного радаром, який обертався на вершині. Одразу за щоглою стриміла велетенська тарілка супутникового зв’язку. У траві поміж навісами зміїлися дроти. Більшість вела до масивної жовтої будки (більше як три метри завдовжки та майже два метри заввишки), в якій Левко за характерним жовто-чорним логотипом компанії впізнав дизель-генератор британської фірми «JCB». Ще далі стояло кілька дерев’яних столів і один здоровенний військовий намет. З іншого боку від пірамід чорнів силует гелікоптера — того самого, який Левко та друзі бачили вранці. То був «EC12 Colibri»[101], одномоторний, виробництва французької компанії «Eurocopter», покритий особливою фарбою, що не відбивала сонячне проміння.
У найвіддаленішому, західному кінці тераси вимальовувалися циліндричні ангари. До них тягнулися протоптані стежки. Що здивувало найбільше — це дюжина кудлатих лам, котрі мирно паслись уздовж платформи.
Усе вкупі — навіси, бараки, металеві ангари, супутникова тарілка та навіть гелікоптер — затуляли камуфляжні сітки. Дах одного з бараків укривав товстий шар моху.
Ким би вони не були, ці хлопці дбали про маскування.
Семен крекнув від полегшення, коли його поклали на траву. Сатомі опустилася біля росіянина та погладила його по голові. Японка була єдиною, кому перуанці не зв’язали руки. Ґрема та Левка відволокли трохи далі й поставили на коліна.
Левко спробував поворушити щелепою. Губи розпухли, та, на щастя, кістка лишилася цілою. Ґрем налякано глипав на Лео.
— Чого ти так дивишся на мене?
— Тобі вибили зуб.
Українець презирливо скривився. Наче то складало найбільшу їхню проблему на той час. Та однаково ковзнув язиком і переконався: таки справді, одного нема — передній зліва, зразу перед верхнім різцем.
— Амаро! Амаро-о! — загукав один із конвоїрів.
Із дальнього намету виборсався потворний карлик і закрокував до полонених. Коротун був непристойно бридким: приблизно півтора метри на зріст, горбатий, із кривими ногами. Левку ще не доводилося бачити так недоладно скроєних людей. Штани на ньому були закочені кілька разів, одначе біля талії ледве сходилися; крізь нижню частину сорочки кольору хакі випирав волохатий живіт, зате плечі провалювались, а рукав починався на середині біцепса. Та найбільше вражала голова. Сплюснута й витягнута, звіддаля вона нагадувала «дзьобате» лицарське забрало. Лоб, плескатий ніс і підборіддя лежали на одній скісній лінії під кутом 45° до горизонталі. Через це макітра виглядала сплющеною та здавалася постійно закинутою назад, а вуха знаходилися на одному рівні з гострим виступом нижньої щелепи. За винятком чорних жмутків над вухами та на зашийку недоросток не мав волосся. Сорочку підперезував широкий шкіряний пояс, до якого кріпилася кобура із автоматичним пістолетом «Sig-Sauer», довгий ніж із визубнями та дві осколкові гранати.
Коротун підійшов до полонених. Зблизька проступили інші вади: заломисті пальці, почорнілі зуби, що скидалися на гнилі пеньки, по-ведмежому клишоногі ступні. М’язисті передпліччя, що виказували немалу фізичну силу, виглядали на тілі недоречними, бутафорськими. Щось конкретно зсунулося під час внутрішньоутробного розвитку, й пігмей це усвідомлював. Розуміння читалося в очах — миготливих, глибоко втоплених в очницях плямках кольору міцної кави, — свавільство та скаженість котрих приховували гори різноманітних комплексів.
Карлик віддав наказ іспанською, й один із перуанців узявся порпатись у принесених наплічниках бранців. Потім тицьнув пальцем у ногу Семена та про щось запитав. Інший конвоїр, розводячи руками, відповів. На Сатомі погляд коротуна затримавсь — очі заслало хіттю. Він облизав губи, демонстративно схопився за пах, після чого забулькав діркуватим сміхом і штовхнув долонею Ґремову голову. Американець ледве встояв.
Завершивши патрати рюкзаки, конвоїр передав пласкоголовому чотири паспорти.
Коротун постійно рухався. Ховав руки до кишень, витягував їх назад, крутив головою, неспокійно гріб п’ятою землю, по-мавпячому шкрібся. Саме тому Левко не зразу помітив, що в каліки смикається нижня повіка лівого ока. Здавалося, він намагається підморгнути. «Якщо цей тип тут головний, — зміркував хлопець, — нам гайки…»
Левко намагався зрозуміти, хто ці люди. Загін повстанців? Малоймовірно. Для чого повстанцям лабораторія з робочими станціями та лаборанти у стерильних халатах? Навряд чи у звичайних бунтарів набереться достатньо грошей, щоби тримати в робочому стані вертоліт. Може, наркоторговці? Вирощують коку, роблять кокаїн і переправляють його до Мексики чи США? Теж сумнівно…
За секунду до того, як побачити сивочолого, Левко подумав, що ліпше б ці хлопці були повстанцями. Бо наркоторговці живими їх напевне не випустять.
