Навіть Семен забув про біль у нозі. У його допитливій макітрі невгомонними зміями закрутилися тисячі запитань. Звідки в переважно рівнинному тропічному лісі, від якого до найближчих гір сотні кілометрів, узялися монолітні гранітні блоки вагою більше ніж тисячі тонн? Як їх транспортували? За допомогою яких інструментів обробляли? Як витягли на найвищі рівні? Хто це робив? Для чого? Вражала не так висота, як об’єм споруди. За розмірами вона відчутно переважала й піраміду Хеопса в Єгипті, й піраміду Сонця в Теотіуакані.
— Неймовірно, — американець усміхнувся, по-дитячому тицяючи пальцем у руїни, — Саксайуаман порівняно з оцим — однаково що вігвам на тлі Уілліс-тауер[97].
— Ви думаєте, це Паїтіті? — склавши долоні та притуливши їх до губів, спитав Левко.
— А ти сумніваєшся? — скоса глипнув на нього Сьома.
— Сьомо, глянь: он ті брили в зовнішньому мурі, вони більші за моноліти Баальбека[98].
Із півночі на певній відстані від основної твердині тягнулася лінія мегалітів, формуючи зовнішню огорожу. Стіни основної споруди де-не-де затягувала зелень, через що було важко оцінити на око габарити каменів: незрозуміло, де закінчується один і де починається інший. Зате зовнішній мур був чистим. Брили в ньому мали форму паралелепіпедів із основою 7×7 метрів і завдовжки метрів тридцять. Вони чіпко дотикались основами, проте подекуди у блоках було висічено проходи, через що рядок мегалітів нагадував абияк складені Г-подібні фігурки з тетріса.
— Ага.
— Скільки в них?
Семен прикинув: основа — приблизно 50 м2, довжина — 30 м, отже, об’єм — 1500 кубів. За густини граніту 2,5…2,7 тонни на кубічний метр це дасть…
— Орієнтовно 4000 тонн. Кожен.
Левко присвиснув.
— Здуріти…
— Хтось дуже постарався, тягнучи їх сюди.
Приблизно посередині між 2-м і 3-м рівнями повзуча рослинність, що вкривала нижню частину мурів, закінчувалась. Вище йшли голі стіни — за винятком невеликих гайків там, де крайка нижнього рівня значно відступала від початку стіни верхнього, утворюючи тераси. В одному місці Сьома помітив самотнє дерево, що, здавалося, стирчало із прямовисної стіни. Великі жовті квітки рясно обсипали крону. Дерево виглядало знайомим. «Бруґмансія?» — спливло в його голові.
Хлопці похмуро озирали Твердиню. Несподівано виявилося, що їхні жертви мають сенс. Паїтіті існує! Голодні, обдерті та виснажені, з однією зламаною ногою, вони таки знайшли її. Вони зробили те, що не вдавалося десяткам інших експедицій. І ніхто тієї миті не думав, що побачити Паїтіті — це навіть не півсправи; що основне — повернутися назад і розповісти про знахідку.
— Спирайся на мене, — Ґрем підставив Семену плече, — а ти тримай з іншого боку.
Українець обхопив росіянина з лівого боку — той підігнув ноги, — й удвох із мулатом вони знесли хлопця вниз. Сатомі покинула спорядження в лісі та пішла слідом.
Через хвилину друзі спинилися біля проходу в одному з блоків зовнішнього муру. У прорубаний отвір без зусиль могли пройти поряд два слони. Левко облишив Сьому й із роззявленим ротом підступив до моноліту.
— Не вірю власним очам… загублене місто інків, хоча… — хлопець гірко розсміявся. — Які інки? Ґуннар мав рацію, таке не могли збудувати інки. Розумієте, що це означає? — Левко притулив долоні до каменю. Не обертаючись, звертався до товаришів. — Ми зробимо переворот в історії. Тут справді задовго до інків хтось був. Не просто хтось. Цивілізація! І подивіться… — він захлинувся, слів не вистачало, щоб описати хворобливий, недоречний захват. — Це розриває мій мозок. Уявляєте? Сьомо, ти можеш таке уявити? Ми — не вінець творіння. З усіма нашими літаками, айфонами та ядерною зброєю. За тисячі й тисячі років до нас на планеті жила значно більш просунута цивілізація…
— Лео, — тихо покликав Семен.
Українець не реагував, ошелешено водячи руками по гладкій поверхні мегаліту.
— Чуваки, ми станемо знаменитими…
— Лео! — гукнув Ґрем.
Нуль реакції. Левко стояв до них спиною, абсолютно поглинутий руїнами.
І лише коли Сатомі істерично прокричала:
— Лео!!! — хлопець обернувся. І усвідомив, що зазирає просто в дульний отвір АКМ, модернізованого автомата Калашникова[99]. Характерна скошена цівка легенько тремтіла за сантиметр від його носа — так близько, що він уловлював легкий запах зброярського мастила та різкіший дух порохових газів. Із-понад мушки витріщалося перуанське обличчя: кругле, смагляве, з опуклими вилицями та високими дугами брів.
Сюрпри-и-и-з!
Левко не став зчіплятись очима з чоловіком і глянув праворуч. Одразу троє тримали під прицілом Ґрема Келлі, встромивши дула автоматів йому межи лопаток. Ще один за шию притримував Сатомі. Зважаючи на забинтовану ногу, в Сьому ніхто не цілився, хоча біля росіянина також стояло двоє перуанців.
Левко сказав:
— О’кей, — і почав поволі піднімати руки. Дурнуватий жест, ніхто його не просив, але він мусив якось показати, що не має на думці опиратись.
