— А ось мій компаньйон — містер Амаро Кіспе. Він перуанець, хоч, як видно з його імені, містер Кіспе має кечуанське[103] коріння. Ви вже мали приємність із ним поспілкуватись.
Чоловік, як диригент, змахнув рукою та наказав:
— Амаро, посміхнися нашим гостям. — На юродивому лиці перуанця не ворухнувся жоден м’яз. Джейсон не звернув на це уваги та продовжив: — А тепер, мої друзі, я повторюю своє запитання: хто… ви… такі?
Левко перелякано кліпав очима. Ініціативу вирішив захопити Семен.
— Джейсоне, ми не хочемо проблем. Ми вже збиралися йти геть. І якби не…
— SHUT UP!!![104] — гарикнув сивочолий. — Я не до тебе звертався, виблядку! Я наказав, щоб говорив він, — Джейсон тицьнув пальцем у Левка. — Чого ти взагалі розтуляєш свого брудного рота?! Сука, ти що собі думаєш? Якщо ти хоча би перднеш без мого дозволу, я зламаю тобі другу ногу! Ти хочеш, щоб тобі поламали другу ногу, шмаркачу?
Сьома змовчав, відвівши погляд.
— Я не чую?!
Левко збагнув, що помилився. Перед ним не самозакоханий геній. Психічні проблеми цього типа не обмежує сама лише манія величі.
— Н-ні, — промимрив Семен.
— Відповідати слід «ні, сер»!
— Ні, сер.
— Що «ні, се-е-ер»?
— Ні, сер, я не хочу, щоб мені ламали другу ногу.
Обличчя Джейсона розслабилось. Він посміхнувся.
— От і прекрасно. Та раптом передумаєш — звертайся, я завжди до твоїх послуг, — обличчя знову скам’яніло. Чоловік повернувся до Левка, водночас простягаючи ліву руку до Амаро (коротун уклав у неї паспорти): — Говори.
Українець облизав губи та якомога більш спокійно почав.
— Моє ім’я Лео Бартош, я українець, здобуваю ступінь магістра в Королівському технологічному інституті, скорочено — KTH, це в Стокгольмі, Швеція.
— Магістра чого? — сивочолий переглядав документи.
— Інженерії. Master of Science in Engineering.
Не підводячи очей від паспортів, Джейсон кивнув.
— А цей?
— Це мій товариш — Семен Твардовський, він росіянин, також навчається у KTH.
— Росіянин? — чоловік труснув синім документом із написом «Union Européenne / République Francáise».
«От чорт!»
— Він живе у Франції… жив тобто, бо зараз живе у Швеції… а… але його батьки…
— Не бреши мені, українцю.
— Я кажу правду, ви ж бачите з прізвища. Він росіянин.
— Гаразд. Далі.
— Дівчина — японка, ім’я Сатомі, вона навчається на одному департаменті зі мною. А це — Ґрем Келлі, ваш співвітчизник… тобто він теж зі США. Ґрем… е… — було важко двома словами переказати історію мулата, — він викладає американську в спеціалізованій школі Стокгольма.
Джейсон нахилився та подав Ґремові руку.
— Здоров був, земляче! — Пауза. — Хелоу, фелла! Ти чого це не подаєш мені руку?
Мулат затремтів.
— Нам руки зв’язано, — проторохтів Левко.
Не забираючи правої руки, сивочолий змахнув лівою кистю.
— Джейсоне, не варто… — незадоволено проскрипів Амаро Кіспе.
— Амаро, не дратуй мене.
Коротун обійшов хлопців і нехотячи розрізав пута. Ґрем боязко потиснув простягнуту руку. Джейсон зобразив розчулену посмішку, поплескав згори по долоні мулата й упівголосу спитав, повернувши голову до українця.
— Що ви робите у моїй цитаделі?
Левко розгубився.
— Ем… нічого.
— Нічого?! — брови полізли на лоба, кутики рота холерично засмикались. — Хочеш сказати, що ви пропливли триста кілометрів по річці Такуатіману та продерлися ще п’ятдесят крізь Мадре-де-Діос, найбільш тривкі джунглі на планеті, просто від нічого робити? — губи Джейсона склались, як у Скруджа. Він набув кумедного, ба навіть придуркуватого вигляду, а тоді рвучко повернувся до пласкоголового: — Амаро, зламай Семенові другу ногу.
— Ні! Ні-і! — заволав Левко. — Не треба! Ми шукали Паїтіті!
— Ва-а-а-а-у… — протягнув Джейсон, — не поспішай, Амаро. Ти бачиш: студентики прийшли підготовленими. Вони навіть знають назву моєї Твердині.
Левко важко дихав. Щоками збігали сльози. Він уже не знав чи від болю, чи від страху. Він не міг повірити, що таке відбувається з ним. Семен отупіло телющився в землю. Росіянин уже прощався з життям.
— Звідки ви дізналися про Паїтіті?
Думки злиплись у Левковій голові, йому було складно одним реченням розповісти про те, з чого виникла задумка цієї триклятої подорожі. Хлопець тихо хлипав і морщив лоба, розуміючи, що не варто затягувати з відповіддю.
Цього разу сивочолий не став заводитись.
— Гаразд, зекономлю трохи часу, спитаю по-інакшому. Хто нагородив вас оцим? — Джейсон дістав із кишені оригінал старої карти й легенько ляснув українця по носі. Всі, крім Левка, вражено витріщилися на папірець.
— Ми почули про Паїтіті від шведського художника, — нарешті спромігся вичавити з себе українець. — Це він намалював карту.
— Художника?
— Ну, він назвався художником.
— І звали цього художника…
— …Ґуннар Іверс.
Чоловік зовсім не відреагував на ім’я. Він знав про Ґуннара та хотів лиш упевнитись, що Левко не водить його за носа. Зате Амаро багатозначно гмикнув.
— Чудово. У вас є ще копії?
— Так, дві, — цього разу хлопець відповів без затримки.
— Я можу дізнатися, де вони, Лео?
— Однією підтерся Семен, — українець чекав, що Джейсон розсміється, проте чоловік лишався незворушним, — і викинув. Друга в моєму рюкзакові.
