Із віддаленого кінця тераси, розмахуючи руками, до бранців прямував високий чоловік. Не перуанець. Білий. На вигляд — іще не старий, років п’ятдесят, може, п’ятдесят п’ять, але сивий. Сивина цілком захопила волосся, залишивши неторканою незначну, завширшки два пальці, смугу, що огинала потилицю знизу. На сивочолому були потерті сині джинси, дешеві кросівки та футболка зі стилізованим під графіті афоризмом Джорджа Карліна: «The planet is fine, the people are fucked»[102]. Він був одягнутий невимушено, майже недбало; схоже одягався Стів Джобс. Він здавався приємним; можливо, дещо незграбним і сухуватим, але симпатичним.
— Чого вони на колінах? — наблизившись, запитав чоловік. Вимова — американська, спокійна й ненапружена.
Пласкоголовий карлик моргнув і подав знак. Двоє перуанців підскочили до хлопців, поставили їх на ноги, а потім акуратно всадовили на траву.
— Ви говорите англійською?
Хлопці закивали.
— Де їх знайшли? — кинув чоловік через плече.
Хтось із вартових відповів. Сивочолий невдоволено мотнув головою. Потому довго мовчав, споглядаючи небо над терасою.
Левко тихцем вивчав його, поволі усвідомлюючи, що сподівання на щось добре марні. На це вказували очі чоловіка. Вони безповоротно псували враження від нібито приязного лиця. Безбарвні, водянисто-моторошні, з проникливими закляклими зіницями, котрі, немов дві антрацитові скалки, прорізалися крізь очні яблука.
Здалося, минула вічність, перш ніж він заговорив.
— Добрий день, пані… — чоловік награно вклонився Сатомі, — …і панове. Радий вітати вас у надрах цитаделі, котра колись давно, набагато давніше, ніж може уявити більшість сучасних істориків, була центром могутньої цивілізації, — він звів голову, заклав руки за спину та замріяно пробігся очима по терасі. — Чудовий день, чи не так? — вицвілі очі опустилися. — Сонце. Вітерець. І комарі не докучають… Велика рідкість. Так, мої друзі? — він дивився на полонених, але на відповіді не чекав. Він грав, проте не на публіку, грав сам для себе, впиваючись власними жестами та власним імпровізованим монологом. Сивочолий був одним із тих самозакоханих, хоч і геніальних мерзотників, котрі знають ціну показним учинкам. Левкові чомусь спав на гадку ексцентричний португальський футбольний тренер Жозе Моурінью. Такий самий зверхній, зарозумілий і… харизматичний. Вони навіть зовні були схожими. — Я страшенно перепрошую, друзі, що забираю ваш дорогоцінний час. Мені прикро, що затримую вас, заважаючи насолоджуватися красою джунглів такої прекрасної днини. Я не мав на меті відволікати вас від тих милих дурниць, якими ви займались у тропічному лісі, — тут він зиркнув на ногу Семена. — Справді. Проте так склалося, що наші шляхи перетнулись, і я попрохав привести вас сюди, бо хочу почути відповідь на одне… дуже… просте… запитання… — останні слова він карбував, неначе пресом.
Чоловік глянув собі під ноги, поворушив губами, зробив кілька кроків в один бік, повернувся назад. Вирішивши, що витримав достатню паузу, він схилився над Левком, чомусь сприйнявши його за головного, й, не розчепивши долонь, закричав хлопцеві просто в обличчя:
— ВИ ХТО, БЛЯДЬ, ТАКІ?!
Левко стежив, як губи чоловіка витягнулись у тонкі риски, оголивши пожовтілі зуби. Зуби були нерівними, проте щільними.
Левко в пошуках підтримки закрутив головою. Зачепився поглядом за Семена.
— Сьома, что дєлать? — заговорив російською.
— Ей! Дивись! Дивись! — схопився карлик, побачивши, що полонені перемовляються не знайомою йому мовою. — Не дозволяй їм! — Пласкоголовий рвонув уперед, наміряючись зацідити Левкові в писок. Він говорив англійською з нестерпним акцентом.
— Нехай порадяться, — жестом спинив його чоловік.
Невдоволено випнувши щелепу, коротун відступив.
Росіянин ворухнувся, намагаючись послабити пута й водночас не рухати ногою.
— Розказуй усе, як є.
— Ти певен?
— Що це змінить, Лео? Для чого нам вигадувати?
— Добре.
Левко стулив рота, перевівши погляд на сивочолого. Той незворушно чекав, зігнувши пальці на лівій руці та вивчаючи нігті. Черговий гіперболізований сценічний жест. Недоросток супився за його спиною.
Левко довго збирався з думками. Поняття не мав, із чого почати. Останньої миті йому перешкодив Сьома, обізвавшись своїм фірмовим «я-знаю-що-кажу» тоном (російською).
— Тільки не розповідай їм про Яна.
— Чому? — українець звів брови.
— Нізащо не згадуй про Яна, — жорстко відкарбував Семен.
— Гаразд. Поговорили й досить, — урвав їх сивочолий. — Почнемо знову, згода? — він схилив голову й удавано приязно підморгнув Левкові. — Моє ім’я Джейсон Х’юз-Коулман, я археолог, підприємець і експериментатор. Паспорт у мене американський, хоча вважаю себе громадянином світу, — чоловік розвів долоні, показуючи: ось я перед вами — бачите, який чесний.
Левко замислився, що означає «експериментатор» — над чим він експериментує? — та запитати не наважився. Йому не сподобалося, що сивочолий назвав своє ім’я. Хорошого в тому було мало. Не опускаючи рук, Джейсон зробив півоберт ліворуч.
