— Я ж просив не перебивати мене, — наморщив лоба старий швед. — До Пуерто від Куско тягнеться асфальтована дорога С30 — за шість-сім годин можна доїхати рейсовим автобусом. Після Пуерто-Мальдонадо шосе С30 прямує на північ, проходить уздовж кордону, огинаючи ліси Мадре-де-Діос зі сходу, та приблизно за 250 кілометрів завертає у Бразилію. Хоча шосе вам не потрібне. Через Пуерто пробігає річка за назвою Ріо-Мадре-де-Діос. Вона тече із заходу на схід, роблячи чималий гак біля Пуерто-Мальдонадо. Ось тут, — палець зупинився на вигині річки. — З північного заходу в цей «гак» впадає одна з найбільших приток Ріо-Мадре-де-Діос — Ріо-де-лас-П’єдрас, яку місцеві кличуть Такуатіману. Якщо йти вгору за течією Ріо-де-лас-П’єдрас, то через 180 км від Пуерто-Мальдонадо на правому березі (тобто зліва, якщо зважати на те, що просуваємося проти течії) натрапите на ґрунтову злітну смугу. Вона обслуговує наукову станцію «Проґресо», фактично, невелику хатину, де ночують учені, що прилітають на стариці[45] Мадре-де-Діос поспостерігати за птахами. Приблизно за 260 км від Пуерто-Мальдонадо із заходу в Ріо-де-лас-П’єдрас має безіменну притоку. Точну відстань назвати не можу, та це й неважливо — Такуатіману після кожного сезону дощів змінює русло, — зате в мене є глобальні координати місця, де зливаються річки. Я записав їх ось тут, — палець перемістився аркушем навскоси.
11° 42′ 47″ S 70° 22′ 58″ W
— Піднявшись ще на 30 км безіменною притокою, праворуч від себе ви побачите скелю, схожу на голову папуги, — «Parrot’s Head Cliff[46]». Якщо не переплутаєте притоку, то пропустити Голову Папуги практично неможливо. Цей бескид позначає місце висадки, — що більше Ґуннар говорив, то дужче хвилювався. Кілька разів він кидав погляд на вхідні двері майстерні, наче боявся, що крізь них хтось увірветься і завадить йому завершити. — На південь від місця висадки сельва ховає два невеликі озера — Аппер-Уінкер-Лейк[47] (така назва північного) та Лоуер-Уінкер-Лейк[48] (південного). Аппер-Уінкер-Лейк лежить на 5 км південніше від Голови Папуги, а Лоуер-Уінкер-Лейк — ще на 3 км далі на південь. Коли досягнете Лоуер-Уінкер-Лейк, на північно-західному березі знайдете кам’яну дорогу, схожу на древні тракти інків, яка тягнеться на захід крізь нетрі, — попри всі зусилля, старий не міг приховати тривогу. — Це шлях до Паїтіті.
Від напруження на лобі Ґуннара виступив піт. Пивний віддих залишився, та алкоголь з голови старого вивітрився. Українець м’яв пальцями мочку правого вуха та міркував про те, на дідька божевільному вигадувати так досконало продуману історію. Розповідаючи, старий швед жодного разу не затнувся.
— А це що таке? — спитав Сьома, показавши (але не торкнувшись) пальцем на мапу.
— Це «Skull’s Crevice», Розколина Черепів, один з орієнтирів. Кам’яна дорога оминає її з півдня, а від Розколини до Паїтіті — два денні переходи, — кілька великих крапель збігли по скронях. Він узяв карту зі столу, згорнув її й тихо (майже благально) промовив: — Візьміть… це вам.
Семен не поворухнувся.
Лео звів брови.
— Для чого?
— Подумайте про мою історію на дозвіллі. Подумайте… — Ґуннар силкувався знайти аргументи, щоб схилити хлопців на свій бік, але в голову лізли самі банальності, — …подумайте, чи хочете ви справжньої пригоди.
Левко затих, намагаючись зібрати докупи все почуте й побачене за останні дві години. Історія виглядала заманливою. Аж надто заманливою, чорт забирай. І саме в цьому полягала проблема. Левко здогадувався, що Ґуннар збрехав про те, що випадково натрапив на Паїтіті. Тієї миті хлопець ще не уявляв, що таке Мадре-де-Діос, одначе розумів, що людина не може просто так опинитися посеред джунглів, щоб випадково щось там знайти. Карти, фотографії, логічність суджень, обізнаність із географією південно-східного Перу — все доводило, що старий цілеспрямовано шукав Паїтіті. Безсумнівно, хтось колись зацікавив шведа, розказавши історію про Твердиню, — так само, як він старався зацікавити їх, Левка й Семена. Та от що дивно: присвятивши пошукам, певно, не один рік, Ґуннар урешті натрапив на Паїтіті, славетну Твердиню, котру безуспішно шукали сотні авантюристів. І ось замість того, щоб увіковічнити себе, прославитись на всю планету, він хоче спихнути цю історію випадковим зустрічним.
— У мене є питання… — озвався Левко.
— Ну?
— Якщо ви там були, якщо ви бачили Паїтіті та знаєте, де розташовано руїни, чому самі не розповісте про них світові?
— Я не можу.
— Через що?
Ґуннар затнувся, облизав пересохлі губи й із величезною неохотою відрізав:
— Через особисті обставини.
Левко кинув швидкий погляд на Семена і (…це ж просто карта) забрав аркуш із рук художника. Швед заплющив очі з виглядом людини, що позбулася важезного тягаря, та за мить рвучко розплющив їх.
