— І ще одне, — він звертався до Левка (українець досі тримав карту перед собою, не знаючи, куди її подіти), — за 30 км від Пуерто-Мальдонадо, на лівому березі Ріо-де-лас-П’єдрас я позначив місце, підписане «Хатина Тора Сандерса». Тор — старий норвежець, який, як мені відомо, живе в Мадре-де-Діос більше як тридцять років. У нього кепський характер, одначе загалом він непогана людина. Перед тим як рушити в джунглі, раджу вам зупинитись у Сандерса. У його халупі вдосталь місця, часом Тор приймає в себе дослідників, які пливуть у джунглі чи спускаються з нетрів річкою, — Ґуннар зазирнув Левкові у вічі. — Це важливо. Можете думати що завгодно, думати, що я психанутий старий, звихнутий на скарбах і загублених містах, — він стишив голос; очі гарячково світились. — Але прошу, послухайте мене: просто залиште карту. Нехай лежить, їсти не просить. Можливо, згодом, плануючи чергову відпустку, ви згадаєте про неї. Пригадаєте дивакуватого шведа та його неймовірні історії. А тоді, хтозна, раптом вам закортить замість валятися, підсмажуючи животи, на вилизаному курорті десь у Туреччині чи Еміратах, улаштувати справжню пригоду та спробувати дізнатись, чи правду говорив битий життям дідуган. Тож незалежно від того, чи хочете ви відшукати Паїтіті зараз, чи ні, — тримайте цю карту в себе.
— Згода, — кивнув головою Левко, поклавши аркуш до кишені пальто.
— Ну, нам час, — устаючи, мовив Сьома. — Уже пізно.
Дорогою додому хлопці мовчали. Сьома бавився з кубиком Рубика, Левко гриз очима нічну темряву за вікном, час від часу фокусуючись на промислових майданчиках та ангарах, що випливали з чорноти. Одна думка не йшла йому з голови. Протягом усієї розмови, навіть у ті моменти, коли Ґуннар Іверс захоплювався, з головою поринаючи в розповідь, з очей старого не зникали розгубленість і… страх. Непомітні й розпливчасті, немов відблиски неба на дні колодязя, вони, втім, не щезали на жодну секунду, відтіняючи сторожкістю кожен погляд шведа. Кілька разів, зачувши різкий і несподіваний звук, Ґуннар здригався, косуючи на пройму дверей, що вели на вулицю. У такі миті він скидався на підлітка посеред середньовічного замку, який чекає на появу закривавленого привида, що от-от кинеться на нього з-за стіни. Іверс був міцним чолов’ягою на схилі літ. Грубуватий сипкий голос, кремезний торс, м’язисті ручища на будь-кого справляли враження. Літній художник мав би сам наганяти страху. Проте ні. Чоловік сіпався й ледь не підскакував, коли різкий порив вітру хльостко бив по склу, хтось із перехожих ненароком упускав на бруківку парасолю чи надто голосно кашляв.
І тоді Левко втямив, що насправді не так важливо, чи Ґуннар говорить правду. Якщо відкинути непевну легенду про Паїтіті й байки про письмена, відмести намагання переписати всесвітню історію, очевидним лишається одне — непоясненний та ірраціональний страх старого. У джунглях Перу з Ґуннаром Іверсом трапилося щось таке, що наповнило його мозок жахом. Щось химерне й темне вкоренилося в макітру шведа й відтоді не відпускає його.
Торкнувшись пальцями складеної вчетверо та захованої до кишені пальто карти, Левко подумав, що мав він у дупі таку перспективу: їхати й дізнаватись, що то таке.
На жаль — на превеликий жаль для них обох — Семен Твардовський думав інакше.
Почистивши зуби, Левко заглянув до кімнати Сьоми.
— Ще працюватимеш?
Годинник показував п’ять на другу ночі. Семен у самих трусах і майці примостився за столом перед відкритим ноутбуком. Ліжко стояло нерозстелене.
— Та так… Хочу дещо глянути, — не повертаючись, відповів росіянин.
— Як знаєш, — позіхнув Левко. — Я валю спати. Добраніч!
— Добраніч, Лео, — не обернувшись, буркнув Сьома.
Українець вирубився через секунду після того, як розпластався на ліжку.
Години збігали, а ліжко Семена лишалося неторканим. Хлопець поринув у мережу, із прискіпливістю нишпорки визбируючи крупинки інформації про Паїтіті. Почав із Вікіпедії, щоправда, тільки для того, щоб зачепитися за первинні посилання та знайти прізвища тих, хто вивчав і писав про древню твердиню. У такий спосіб він натрапив на «Паїтіті, Ель Дорадо і Амазонки», книгу історика Роберто Левілльєра; записки дослідника Енріке Урбано, який шукав Паїтіті у 1970-х; нотатки священика з Лареса[49] — отця Хуана Карлоса Полентіні; нещодавні дослідження росіянки Вєри Тюлєнєвої; і навіть уривки з колоніальних хронік, що містили свідчення конкістадорів (зокрема священика Дієго Феліпе де Алькайя).
