Левко звів голову. «І це питає людина, що півгодини тому вламувала Ґрема й Сатомі, доводячи, що вони скусають лікті від жалю, якщо не скористаються шансом і не вирушать на пошуки Твердині?» Хлопець замислився. Пригадав обличчя над Розколиною, сон, після якого щезла карта, знайдені гільзи. Зрештою коротко, проте не надто впевнено відповів:
— Хочу.
— Ти вагався, — відзначив Сьома.
— Який ви спостережливий, Шерлоку! А ти не вагаєшся?
— Пам’ятаєш ту стежку, правда? — змінив тему Семен.
Левко мовчав. За мить Сьома продовжив.
— Як гадаєш, чия вона?
Відчуваючи, що питання не таке просте, як здається, українець обережно відповів:
— Ну, ти ж казав, що її, ймовірно, витоптали дикі свині.
Семен витягнув губи та звів брови над переніссям. Він завше робить таке обличчя, коли має намір озвучити очевидні речі, які не озвучував бозна-скільки часу, щоб остаточно переконатися, що ніхто, крім нього, до них не додумався, і, відповідно, всі навкруги повні ідіоти. Сьома нахилився, зазирнув просто в Левкові очі й видав:
— А де ти, Лео, бачив свиней півтора метри на зріст?
Несподівано до Левка дійшло, що він справді ідіот.
— Ти хочеш сказати…
— У джунглях немає тварин, які робили б такі проходи. Це безглуздо. Таку стежку треба постійно підтримувати. Вона може бути потрібною лише для нас — прямоходячих приматів.
— Хм…
— От і я кажу — хм.
Копіювання фотографій завершилось.
— Перекинь собі на флешку, — порадив Семен, показавши пальцем на нетбук. — Хай буде. А то раптом мій у воду шубовсне чи щось таке.
Зауваження мало сенс. Сатомі звільнить картку, щоб умістити нові знімки, тож поки в них є доступ до електроенергії, слід скопіювати фотографії на якомога більше носіїв.
Українець підвівся, зробив кілька кроків до кучугури рюкзаків, які вони, полінувавшись, вирішили не заносити на другий поверх, і витягнув зі спеціальної кишеньки в наплічникові розсувну флешку «Kingston» у формі запальнички. Попорпавшись, хлопець дістав із бокової кишені ще дещо та повернувся за стіл.
Уставивши флешку в порт на нетбуці та дочекавшись відкриття спеціального вікна, перемістив у нього папку з фотографіями. І тільки потому Левко виклав на стіл поруч із нетбуком п’ять автоматних гільз.
— Що це? — звів брову Семен.
— Гільзи від АК-74.
— І?
— Я знайшов їх у траві біля кам’яної кладки неподалік Розколини Черепів, — про побачену людину українець вирішив поки що змовчати. — Там були ще. Багато.
— А, — якось розчаровано витиснув Сьома, взяв одну з гільз і покрутив її, короткозоро мружачись.
— Що думаєш? — знизивши голос, мовив Левко.
Росіянин спохмурнів.
— Ти зіпсував мій сюрприз.
— Який іще сюрприз?
— Збіса великий сюрприз, Лео.
Сьома нахилився, підсунув до крісла наплічник і видобув із кишені шовковий мішечок, у якому зазвичай возив окуляри. Тільки зараз у ньому були не окуляри. Розтягнувши шворку, він висипав на стіл зо два десятки людських зубів.
— Що за?.. — від несподіванки Левко схопився руками за бильця та відсахнувся від друга. Очі округлилися. — Бляха-муха, Сьома, це те, що я думаю?
— Ага, — апатично підтвердив Семен, так, наче щойно розсипав не зуби, а фішки для гри в нарди.
— Розтуди твою маму, ти взяв зуби із Розколини Черепів?!!
— Як бачиш, не всі, але — так — це зуби зі «Skull’s Crevice».
Там були лише кутні. Жодного різця чи переднього.
— Ти ненормальний! Це тебе в Сибіру навчили? Їх у Омську замість перлів носять, так?
— Візьми їх і роздивись.
— Пішов на хер, чувак! Ти хворий!
— Я сказав: візьми їх, — наполіг Сьома.
Поборовши відразу, Левко згріб кілька зубів у долоню й… отетерів.
— Ну що, побачив? — зронив росіянин.
— Пломби… — шепнув Левко. — Чорт забирай, тут усюди пломби.
— Насмілюся зауважити, Лео, сучасні пломби, — росіянин набрав лише запломбованих зубів.
— І що це означає, чувак? — задерев’янілий язик насилу проштовхував слова крізь губи. «Чи означає це, що засідки в Розколині робили не лише ті, хто населяв Паїтіті, але й ті, хто його… населяє?»
— Я не знаю, Лео, — Сьома відкинувся на спинку крісла та простягнув уперед худі ноги. — Не знаю… — насичена вогкістю атмосфера відмовлялася висушувати шкіру: краплини вологи й досі блищали на його грудях і руках.
Левко зненацька усвідомив, що вони самі у ветхому двоповерховому котеджі посеред диких джунглів за тридцять кілометрів від найближчого житла, без жодних транспортних засобів до цього житла дістатися. А ще спало на гадку: якщо Сьома здумає повторити своє перше запитання, те, з якого почали розмову, — чи справді він хоче знову попертись у Мадре-де-Діос? — відповідь цього разу буде інакшою.
Проте Сьома нічого не сказав.
Хлопці водночас почули наближення моторки й вибігли на причал: Левко із зубною щіткою за щокою та рушником, який після джунглів скидався на ганчірку для миття підлоги, на плечі, а Сьома взагалі невмиваний. Розкотисте гудіння долинало з півдня. Якийсь човен (судячи із сили звуку, на максимальній швидкості) рухався до хатини Тора.
Погода видалася кепською: накрапав дощ, розшарпані хмари затягували небо.
