Невдовзі моторка випірнула з-за вигину річки, й хлопці від здивування пороззявляли роти. Вони очікували побачити що завгодно, та лише не Ґрема й Сатомі в темно-синьому надувному човні із закріпленими вздовж бортів металопластиковими веслами та підвісним мотором. Сатомі сиділа на передній лавці та махала друзям руками, Ґрем тримав праву руку на ручці керування підвісним двигуном і вів човен до дерев’яної пристані.
Коли моторка підпливла достатньо близько, щоб її можна було чути, Сатомі гукнула:
— Чого стоїте, лежні? Тягніть на причал речі, через кілька хвилин вирушаємо! — і голосно розсміялась.
Невдовзі тупий ніс надувного човна зачепив одну з опор причалу.
— Що це таке? — в унісон запитали Лео та Сьома.
Японка сяяла.
— Надувний човен «BRIG B310» з підвісним мотором «Tohatsu».
Ґрем також щасливо всміхався.
— Де ви його взяли? — Левко вражено витріщався на плавзасіб. Моторка була в непоганому стані, особливо зважаючи на те, в якій глушині її роздобули. — Човен практично новий.
— Та-а-а-к! — задоволено проказала Сатомі, а тоді, задерши підборіддя, випалила: — Я його купила.
— Купила? — вирячився Сьома.
— На дідька? — спохмурнів Левко.
— Атаучі відмовився везти нас.
— Навідріз, — підтакнув американець.
Левко із Семеном перезирнулись.
— Довелося терміново вигадувати інші варіанти. Ми знайшли іншого човняра з оцим, — дівчина провела долонею по тугому прогумованому бокові. — Та бідолаха, коли дізнався, що треба підніматися вище від «Проґресо», повівся, як Атаучі: дав задній хід. Ми з Ґремом старались, як могли, підняли ціну до небес, але мачігуенга не поступався. Тоді я запропонувала продати човен разом із мотором і двома каністрами. Поторгувавшись, індіанець погодився, — японка вкотре посміхнулась: — У мене не було вибору, — карі очі переможно виблискували, неначе промовляючи: а ви ще сумнівалися, чи брати мене, розумники.
Лео та Сьома все не могли отямитись.
— І скільки коштує… — Сьома ще раз оглянув човен, відзначивши дві засмальцьовані каністри, вкладені під другою лавою, новий намет, спальники та кілька пакунків із покупками, — …оце все щастя?
— Ну, новий коштує 1200 баксів (я дивилася в інтернеті), додайте ще 500 за підвісний мотор і 100 на каністри… — дівчина витримала паузу й доказала: — А я взяла все за одну тисячу! Ми з Ґремом вигребли всю готівку в «Banco de la Nacion».
Левко присвиснув. Поміж них була домовленість: усі неособисті витрати ділити порівну. Оскільки їх тепер стало четверо, кожному доведеться викласти 250 USD за останнє придбання, і це ще не беручи до уваги грошей за взуття, спальники й інше спорядження, що катастрофічно збільшувало бюджет поїздки. Особливо для Левка. Він цих зайвих двох із половиною сотень просто не мав.
— Це було… е… трохи непомірковано, — потупившись, проговорив українець.
Сатомі вискочила на причал.
— По-перше, дозволь запитати, чи ти бачиш інший вихід із ситуації? Ні? І я не бачу, — дівчина пальцями витерла зубну пасту з нижньої губи українця. — А по-друге, не переймайся. Це мій вам подарунок.
— Так не можна, — буркнув Семен. — Це великі гроші.
— Вони однаково не мої, а батькові, — вона спохмурніла та вперлась руками в боки. — Та що з вами таке? Ви хочете до Паїтіті чи ні?
Левко із Семеном перезирнулися вдруге. Хороше запитання.
Не чекаючи на відповідь, Сатомі правила далі:
— Щоб ви не гризли себе, зробимо так: після повернення продамо човен, різницю в ціні розділимо порівну, сумніваюся, що там стане більше як тридцять баксів на людину. Згода?
— А якщо не продамо? — блиснув очима Левко.
Японка відмахнулась.
— Ну то затопимо під Пуерто-Мальдонадо на пам’ять про нашу велику подорож.
Вона по черзі обійняла Сьому й Левка, поцілувала обох у щоки та діловито закрокувала до хатини. Українець устромив до рота підсохлу зубну щітку, пожував ворсинки, насторожено глипнув на Сьому та попрямував слідом за дівчиною — збиратися.
— А де Тор? — запитав Семен у Ґрема.
— Має приїхати в обідню пору. Він допоміг нам скупитися, а потім напився у барі до чортиків. Гроші за вас двох ми йому залишили, можеш не перейматися.
— Добре, дякую.
— Допомогти з речами?
— Не треба. Будь у човні, ми самі впораємося, — росіянин розвернувся, проте ступивши два кроки, озирнувся та поцікавився: — А що конкретно сказав Атаучі?
Американець наморщив лоба, пригадуючи.
— Він злякався, й то добряче, наче побачив мерців. Руки тремтіли так, що втримати нічого не міг. Він не вірив, що ми повернулися. На мої слова, що ми вирішили вдруге полізти в нетрі та нам знову потрібні його послуги, замотав головою і затявся, що не піде.
— І все?
— Не все. Потім він зробив отак, — Ґрем постукав пальцем по скроні, — додавши, що місця, куди ми йдемо, переповнені демонами, й ті демони роблять дивні речі з людськими головами. І вдруге вони нас не випустять.
— Що шукаєш? — надриваючи глотку, прокричав Лео.
