Нова шина вийшла значно кращою за попередню, тимчасову: вона повністю знерухомила зламану гомілкову кістку. Нижній кінець примотаної до ноги палиці підв’язали шворкою до пояса на Семенових штанах. У такий спосіб Сьома втримував травмовану ногу в напівзігнутому положенні. Ні Левко, ні Сатомі не знали, чи можна так, але з напівзігнутою ногою Сьома міг сяк-так пересуватися, спираючись на костур і не черкаючи ступнею по землі. Щоправда, таке пристосування заважало росіянинові продиратися крізь джунглі — йому вдавалося шкутильгати лише на відносно рівних і вільних від заростей ділянках. І це означало одне: незалежно від того, що хлопці надумають, Сьома залишається у джунглях.
Приємне, профільтроване зеленню світло та дрімотний спокій розімлілого на сонці лісу помалу заспокоювали нерви. Певна річ, хлопці не могли позбутися думок про чорношкірого, проте шокове напруження минуло, відкривши шлях для інших почуттів, першим із яких був голод. Закінчивши перев’язку, Левко згадав, що від учорашнього вечора нічого не їв.
— Треба підкріпитись.
Ґрем кивнув і взявся чаклувати над вогнищем. Хвилин за десять закипів чай. Хлопці й дівчина поснідали сухими крекерами та шматками в’яленого бекону, заїдаючи це все курагою. Потім пили чай. Сиділи мовчки. Лише вряди-годи тишу розтинало чиєсь гучне сьорбання чи тонке, майже беззвучне зітхання. Знеболювальне почало діяти, й Семен розслабився; блідість стекла з його обличчя, щоки порожевіли.
— Що сталося вночі? — перервала мовчанку Сатомі. Хлопці переглянулися, проте, схоже, ніхто не мав наміру розказувати. — Як я опинилась у кущах за кілька кілометрів від табору?..
— Ти реально нічого не пам’ятаєш? — запитав Левко.
— Я отямилась на Ґремових руках за хвилину до того, як Сем звалився зі схилу.
Левко з Ґремом одночасно подивились один на одного. Наїжачились.
— А вчорашній вечір?
Сатомі на мить пожалкувала.
— Вечір? Я… ну… пам’ятаю, що трапилося… між вами. Але потім ми лягли спати, а ти із Семом лишився сидіти біля вогнища…
У психіатрії явище, коли травматичні спогади витравлюються зі свідомості, має назву «синдром уникання». Реальність виявляється такою кошмарною, що свідомість відмовляється її сприймати. Уникання буває таким тотальним, що з пам’яті стирається доступ не лише до ситуації, що спричинила травму, але й до всього, що з нею пов’язане.
— Ми теж незабаром лягли, — Левко поквапився закрити тему, — а посеред ночі прокинулися через дивний шум біля табору. — Розповідаючи, хлопець уважно вдивлявся в лице дівчини; він хотів і водночас не хотів, щоб вона згадувала. — Ти злякалась і побігла в джунглі.
Сатомі скулилась. Упродовж минулих дванадцяти годин так багато всього сталося: Ґрем посварився з Левком, Левко зненавидів усіх, уночі на них щось напало, а потім вони знайшли Паїтіті. Ці події викликали неймовірне сум’яття, породжуючи бурю суперечливих і різних за амплітудою відчуттів. Дівчина просто не знала, за що в голові зачепитись.
— Ось так: просто взяла й побігла? — обличчя японки недовірливо витяглось. — Чому я не лишилася з вами? — вона зазирала співрозмовникам в очі; хлопці їх відводили. — Що такого я побачила, щоби дременути посеред ночі в хащі?
— Сатомі, — обірвав Левко. — Яка різниця, що побачила? Зараз важливо вирішити, що робити далі.
Усі крадькома кидали погляди на забинтовану кінцівку. Сьома відтепер ставав проблемою. Величезною проблемою.
— Він має рацію, — мовив американець. — Нічні події в минулому. Нам треба придумати, як вигрібати звідси… Отож, що маємо?
— Ми відшукали Паїтіті, — злетіло з Левкового язика.
— Чудово, бадді! — саркастично пирхнув мулат.
— А я який радий, — додав Сьома, кивнувши на ногу. Помовчавши, додав: — Іти я не зможу, — в голосі не вчувалося відчаю. Росіянин уже тоді розумів, що це кінець. Їхні рішення більше не мають значення. На так через його ногу, як через тих, що стежили за ними весь цей час.
— Може, змайструємо волока та будемо тягнути його? Найважливіше — це дійти до човна, — сказав Ґрем.
— Ідіотство! — спересердя Левко сплюнув. — Як можна бути таким шибанутим? Ти забув, крізь які нетрі ми продиралися? Ми не зможемо ні тягти його, ні навіть нести на руках, як фараона. Це нереально!
— Що ти пропонуєш? Покинути його? Ти цього хочеш? Та взагалі, якби не ти, ми б тут зараз не сиділи!
— Угамуйтеся! — замахала руками Сатомі.
Левко з шумом випустив повітря з легень і заговорив стриманіше.
— Ніхто нікого не покине. У нас один-єдиний шанс вилізти із цього лайна: ми ділимо провіант, хтось залишається із Сьомою в джунглях, решта двоє йдуть до Голови Папуги, спускаються річкою на човні та повертаються з підмогою.
